Спомини

Спомини

Аннотация

    Книга проливає світло на драматичну долю видатної постаті — провідника УГКЦ й ісповідника віри Йосифа Сліпого (1892–1984). Особисті спогади патріярха представляють його життєвий шлях від затишного батьківського дому через пастирське служіння, терпіння у тюрмах, таборах і на засланні аж до визволення у 1963 році. На тлі життя Йосифа Сліпого перед очима читача постає ціла епоха, описується життя Церкви та складні релігійні й суспільні процеси того часу.
    Для науковців, дослідників церковної історії та широкого кола читачів.
    —❖ ♦ ❖—
    Ці особисті спогади мого великого попередника з XX століття проливають світло на невідомі досі сторінки життя і тернистого шляху Митрополита Йосифа Сліпого. Вони видаються для вшанування пам’яті цього великого церковного мужа до 30-х роковин його смерти.
    На сторінках цього твору Патріярх Йосиф постає перед нами в усій незламності свого духа та в глибокому усвідомленні тої великої відповідальности, яку Боже Провидіння поклало на нього у важкі часи переслідування нашої Церкви.
    Глибоко вірю, що це видання буде не лише вартісним джерелом в ділянці історії та мартирології нашої Церкви, а й надихатиме наших вірних до стійкости у вірі та наслідування чеснот Патріярха Йосифа, цього великого мужа українського народу, і з часом посприяє тому, що він буде прославлений серед лику святих як геройський ісповідник віри.
    + СВЯТОСЛАВ
    —❖ ♦ ❖—
    Завдяки цій книжці, яка передається в руки читачів, постать Блаженнішого Патріярха Йосифа стане зрозумілішою та краще знаною. Читач усвідомить собі, чому Блаженнішого Патріярха Йосифа вважаємо ісповідником віри Христової та справжнім борцем за існування нашої Церкви. Зібраний у цій книжці матеріял не тільки заповнює прогалину в історії життя цього великого мужа, збуджує належну пошану до людини, яку Боже провидіння поставило бути главою нашої Церкви в дуже критичні часи, але й заохотить уважних читачів, духовних чи мирян, служити Богові та своєму народові, що Боже дай.
    + ЛЮБОМИР
Оглавление

ЙОСИФ СЛІПИЙ
СПОМИНИ

    УДК 271.4(477)-726.1”19”(092)
    ББК 86.37(4Укр)-8
    С476
    Сліпий Йосиф. Спомини / ред. Іван Дацько, Марія Горяча. Львів — Рим: Видавництво УКУ 2014. — 608 с. + 40 іл.
    ISBN 978-966-2778-24-3
    © Дацько І., Горяча М., 2014 (статті, коментарі)
    © Видавництво УКУ, 2014 (дизайн)
    за редакцією о. Івана ДАЦЬКА та Марії ГОРЯЧОЇ
    ЛЬВІВ — РИМ 2014
    Рецензенти:
    Ігор Галаґіда — габ. д-р, професор Ґданського університету
    Ігор Скочиляс — д-р іст. н., професор Українського католицького університету
    Ліліана Гентош — канд. іст. н., старший науковий співробітник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка

    ЗМІСТ
    Благословення блаженнішого Святослава Шевчука …7
    Переднє слово блаженнішого Любомира кардинала Гузара …9
    Передмова (о. Іван Дацько) …11
    “Спомини” Йосифа Сліпого як пам'ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело (Марія Горяча) …22
    Список скорочень …60
    Йосиф Сліпий. СПОМИНИ
    Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого …65
    Дитинство …73
    Наука у Вишнівчику …86
    У Тернопільській гімназії …93
    Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові …104
    Закордонні студії в Інсбруку та Римі …110
    Повернення в Україну …116
    Провід семінарією, академією та наукова діяльність …118
    Воєнне лихоліття: під різними окупаціями …134
    Друга радянська окупація …149
    На митрополичому престолі …153
    Арешт і слідство в Києві …157
    Суд і вирок …168
    Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори …171
    Останні місяці ув’язнення …195
    Переговори у Москві …200
    Заслання у Маклакові …208
    Другий арешт і засуд …214
    Другий період ув’язнення …218
    Переговори в Києві …221
    Кінцевий період ув’язнення …223
    Коментарі …229
    ДОДАТКИ
    I. Документи про переговори митрополита Йосифа Сліпого з радянською владою …385
    “Pro memoria” …393
    Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному …403
    Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР …417
    Реферат про Львівський “собор” 1946 року …433
    Доповнення до реферату про Львівський “собор” 1946 року …438
    Лист-звернення до працівника КДБ М. Купцова …439
    Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку …441
    Коментарі …443
    II. Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI …458
    Коментарі …491
    III. Спогади Нормана Казенса про обставини звільнення митрополита Йосифа Сліпого …507
    Коментарі …560
    Післямова (о. Іван Дацько, Марія Горяча) …569
    Перелік ілюстрацій …572
    Іменний покажчик …577
    Географічний покажчик …593

Благословення блаженнішого Святослава Шевчука

    Вих. ВА 14/156
    Благословляю видання “Споминів” Патріярха Йосифа Сліпого, що виходять у світ через півстоліття після їх написання як свідчення віри та вагомий внесок в історію української Церкви та народу.
    Ці особисті спогади мого великого попередника з XX століття проливають світло на невідомі досі сторінки життя і тернистого шляху Митрополита Йосифа Сліпого. Вони видаються для вшанування пам’яті цього великого церковного мужа до 30-х роковин його смерти.
    На сторінках цього твору Патріярх Йосиф постає перед нами в усій незламності свого духа та в глибокому усвідомленні тої великої відповідальности, яку Боже Провидіння поклало на нього у важкі часи переслідування нашої Церкви.
    Глибоко вірю, що це видання буде не лише вартісним джерелом в ділянці історії та мартирології нашої Церкви, а й надихатиме наших вірних до стійкости у вірі та наслідування чеснот Патріярха Йосифа, цього великого мужа українського народу, і з часом посприяє тому, що він був прославлений серед лику святих як геройський ісповідник віри.
    Нехай Всемогутній Бог за посередництвом Патріярха Йосифа Сліпого благословить усіх тих, які працювали над цим виданням. Бажаю, щоб ці “Спомини” стали настільною книжкою для всіх, кому лежить на серці добро святої Церкви й українського народу.
    Благословення Господнє на вас!
    Дано в Києві,
    при патріяршому соборі Воскресіння Христового,
    у день народження Патріярха Йосифа Сліпого
    17 лютого 2014 року Божого

Переднє слово блаженнішого Любомира кардинала Гузара


    Княжичі (біля Києва)
    10 жовтня 2013 року Божого
    Вих. № 13/130

    ВСТУПНЕ СЛОВО

    Святої пам’яті Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий — це одна з найвідоміших постатей Української Греко-Католицької Церкви у XX ст., але водночас, здається, одна з малознаних. Це стосується особливо тих вісімнадцяти років у його житті, які він перевів у неволі. Багато листів, наукових праць на різні теми та проповідей доступні українцям по цілому світу у збірці “Творів” Блаженнішого Йосифа, яка з’явилася за його побуту в Римі. Найширше знаним його твором є “Заповіт”, опублікований у Римі в день його похорону в 1984 році. А період 1945–1963 pp. — майже незнаний. Чому це так? Бо Блаженніший Йосиф не любив говорити про час свого ув’язнення. Невдовзі після свого приїзду до Риму Блаженніший Патріярх продиктував “Спомини”, головно про недавно пережитий ним трагічний період (головно, але не виключно, бо також оповів про своє життя до ув’язнення), але не бажав, щоб ці спогади були опубліковані за його життя. Тому найближчі співробітники Блаженнішого, члени крилосу Львівської архиєпархії, зібрані в Римі відразу після похорону, вирішили не спішити з їх оприлюдненням. Додатковою причиною такого рішення було те, що ці продиктовані Блаженнішим спогади потребували пояснень і уточнень, щоб читач, який не знав докладно обставин життя за часів, описаних у “Споминах”, міг зрозуміти, про що Блаженніший говорить. Останніми часами вирішено, що вже найвища пора ці спогади оприлюднити. Цю справу було доручено отцю-доктору Іванові Дацьку, довголітньому секретареві Блаженнішого Йосифа. Завдяки його наполегливій праці, за що йому складаємо сердечну подяку, “Спомини” Блаженнішого Патріярха Йосифа врешті виходять у світ. У додатку до самих “Споминів” публікуються також певні документи з часів ув’язнення Блаженнішого, які ілюструють його зусилля рятувати Греко-Католицьку Церкву в СРСР.
    Завдяки цій книжці, яка передається в руки читачів, постать Блаженнішого Патріярха Йосифа стане зрозумілішою та краще знаною. Читач усвідомить собі, чому Блаженнішого Патріярха Йосифа вважаємо ісповідником віри Христової та справжнім борцем за існування нашої Церкви. Зібраний у цій книжці матеріял не тільки заповнює прогалину в історії життя цього великого мужа, збуджує належну пошану до людини, яку Боже провидіння поставило бути главою нашої Церкви в дуже критичні часи, але й заохотить уважних читачів, духовних чи мирян, служити Богові та своєму народові, що Боже дай.

Передмова

    Немає сумніву, що патріярх Йосиф Сліпий був свідомий своєї високої відповідальности перед історією. Пригадую собі, як він досить часто любив повторювати: “Мої Дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?” Він по-особливому усвідомлював факт, що в діяннях своєї Церкви і народу йому відведено важливу роль, і “одного дня” треба буде здати звіт зі своєї праці. Напевно це усвідомлення і було тією рушійною силою, що спонукала його до писання своїх спогадів невдовзі після визволення з таборів ҐУЛАҐу. Він почав їх диктувати своєму секретареві о. Іванові Хомі у 1963 р. під час літніх ферій в монастирі отців-пассіоністів у приморському італійському місті Неттуно, біля Риму, і завершив через рік, після чого не повертався до них майже ціле десятиліття.
    Це були незвичайні часи Другого Ватиканського собору, коли увагу багатьох церковних і світських достойників привернув наш ісповідник віри, що несподівано для багатьох з’явився під час другої сесії соборових нарад та носив ще свіжі рани ув’язнення, каторги й заслання. Серед тих, хто вітали його, були насамперед римські архиєреї — папа Іван XXIII та майбутній папа Павло VI, різні патріярхи, кардинали, архиєреї і чиновники Римської курії, соборові Отці та дипломати при Апостольській Столиці, з якими Йосиф Сліпий, мешкаючи у Ватикані, спілкувався майже щодня. Були це й українські владики, які відразу після його прибуття до Риму хотіли особисто познайомитися з предстоятелем своєї Церкви, а також чільні представники української діяспори, які приїжджали до Ватикану, щоб побачити свого першоєрарха і висловити духовну єдність із ним. Я більше ніж певний, що не один із них заохочував митрополита взятися за написання своїх мемуарів і підкреслював важливість його свідчення.
    Загалом, Йосиф Сліпий не любив говорити чи писати про себе, а тим більше — про період свого ув’язнення. На схилі його літ мені не раз доводилося чути від нього: “Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусів думати про виживання”. Та такою була його доля, і хоча він знав, що від нього Всевишній Господь хотів саме такого важкого свідчення, він тужив за нормальними умовами праці, в яких міг би трудитися як пастир і науковець. Тому-то не один міг зауважити, що він постійно все робив у поспіху, неначе хотів наздогнати ті втрачені роки.
    Водночас Йосиф Сліпий дуже добре усвідомлював: одною з умов його звільнення у 1963 р. було запевнення зі сторони Апостольської Столиці, що він не робитиме жодних заяв проти радянської влади і не говоритиме публічно про переслідування Церкви і релігії в Україні та всьому Радянському Союзі. Цієї вимоги блаженніший Йосиф дуже суворо дотримувався, принаймні до початку 70-х років. Щойно 23 жовтня 1971 р. під час Третього папського синоду, перед папою Павлом VI і понад 250 синодальними Отцями, предстоятель УГКЦ вперше виразно і на увесь світ заговорив про переслідування своєї Церкви і про “гори трупів та ріки крови”[1]. Цей його виступ широко обговорювали засоби масової інформації, які на той час перебували також під враженням від недавнього звільнення угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті 28 вересня 1971 р. Знаючи про намір останнього опублікувати підготовлені до друку мемуари, журналісти намагалися вивідати в Йосифа Сліпого, чи він вже написав свої спогади або чи має намір опублікувати книжку про свої страждання, а то й про ціле своє життя. Блаженніший збував ці запитання мовчанкою, а о. Іван Хома, зобов’язаний до зберігання таємниці, не смів про це ні з ким говорити.
    Невдовзі після виголошення свого слова 23 жовтня 1971 р. Йосиф Сліпий скликав до Риму П’ятий архиєпископський синод владик УГКЦ у днях 30 жовтня — 6 листопада 1971 р. Підчас цього синоду, 30–31 жовтня 1971 p., відбулося посвячення храму Жировицької Богоматері та свв. мучеників Сергія і Вакха в Римі, а також святкування 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Живо пригадую собі ці дні, коли до Риму з’їхалося кількасот наших паломників із різних країн українського поселення і вже покійний професор Василь Маркусь сказав мені: “Перекажіть, отче Іване, Блаженнішому, що якщо він не напише своїх споминів, так як це зробив кардинал Міндсенті, то зробить велику кривду нашій Церкві й народові”. Тоді мені сповнилося щойно 24 роки, а рукоположений я був на священика блаженнішим Йосифом лише шість місяців раніше. Тож я ще не мав тої відваги, щоб безпосередньо звернутися з такою заявою до свого святителя. Одначе десь у листопаді 1971 р. я переказав це о. Іванові Хомі, який мені спокійно відповів: “Перекажіть професорові Маркусеві, що Блаженніший не зробить такої кривди своїй Церкві та народові”.
    Це був тривожний час у нашій історії. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях була переслідувана і поставлена поза законом. Діяспорі грозила асиміляція, а у ватиканських колах щораз більшого впливу набирала т. зв. Остполітік, метою якої було за всяку ціну знайти порозуміння і modus vivendi з атеїстичними та комуністичними режимами Східної Европи. Ті, зі свого боку, як передумову для нормалізації стосунків висували вимогу не визнавати існування нашої Церкви як такої. На жаль, Російська Православна Церква на чолі з новообраним тоді патріярхом Піменом (1971–1990) підтримувала настанову радянського уряду.
    Відомо, що 7 липня 1971 р. папа Павло VI написав кардиналові Сліпому листа, в якому, між іншим, було сказано: “…Ми з правдивим жалем прийшли до заключення, що принаймні під цю пору, створення Українського патріярхату неможливе”[2]. Блаженніший Йосиф сильно переживав через цю відмовну відповідь. Знаємо, що одержавши папського листа, не спав цілу ніч. Йому тоді вже йшов 80-й рік життя. Хоч він ще багато працював, але вже відчував, що сили його покидають. Щоправда, віра його була твердою, і не раз він повторював, що “добро, правда, справедливість і любов завжди перемагають” і що “лихо довго потривати не зможе”. Та все ж від 1971 р. блаженніший Йосиф почав при різних нагодах — не лише у приватних розмовах, а й на офіційних конгресах і з’їздах — виступати та писати меморандуми у справі потоптання основних прав своєї Церкви, закликаючи до солідарности й допомоги всіх християн і людей доброї волі у Західному світі. Саме у цих ранніх 1970-х відродилося і зацікавлення нашого ісповідника своїми автобіографічними записами.
    Коли я став секретарем патріярха Йосифа і 12 січня 1976 р. перейшов мешкати до його приміщень у Ватикані, офіційно ми — найближчі його співробітники — не знали нічого про ці “Спомини”. Кілька тижнів пізніше він закликав мене до себе, і я побачив, що він має перед собою доволі об’ємний машинопис і виправляє щось власного рукою. І тоді він сказав мені, зітхнувши: “Брате! Чи хто коли-небудь буде цікавитися моїм життям і читати ці мої спомини?” Я був заскочений і зворушений такою безпосередністю патріярха і спонтанно відповів: “Ваше Блаженство! Ці “Спомини” мають більше вартости, ніж золото. Їх будуть читати всі з затамованим подихом”. Блаженніший лише легко усміхнувся і попросив нічого про це нікому не говорити.
    Одначе виглядає, що патріярх Йосиф сам невдовзі вирішив показати цей текст й іншим особам. Зокрема, коли він відновив Львівський архиєпархіяльний крилос 14 жовтня 1978 p., то одною з перших точок його нарад було питання “Споминів”. У тому часі, крім владики Івана Прашка, який жив в Австралії й рідко бував у Римі, членами цієї ради при главі Церкви були владики Іван Хома та Любомир Гузар, о. Іван Гриньох, о. Дмитро Блажейовський, о. Іван Музичка і о. Іван Дацько.
    Блаженніший згодився, щоб усі члени крилосу перечитали “Спомини” і сказали свою думку, застерігаючи собі остаточне рішення, що з ними дальше робити. Питання публікації автобіографічних записів неодноразово виносилося на обговорення крилошан, але ті, перечитавши текст, схилялися до думки, що в такому вигляді, як вони були у машинописі, видавати друком їх не можна. Водночас о. Іван Хома наполягав, що набагато актуальнішою справою є підготовка заповіту патріярха, який він почав укладати ще в 1970 р. Було вирішено, що все написане патріярхом слід зберегти в оригінальній версії, одначе крилос попросив Блаженнішого погодитись, щоб його “Завіщання” ще опрацював і відредагував о. Іван Гриньох.
    Після кількох днів кир Йосиф дав на це свою згоду і рівночасно запросив усіх членів крилосу до своєї резиденції у Ватикані на обід. Пригадую, що це було невдовзі після Великодня 1979 р. (того року Пасха, за юліянським календарем, припадала 22 квітня). Саме під час цього обіду, коли Блаженніший був у чудовому настрої, його найближчі співпрацівники звернулися до патріярха із запитанням, чи не був би він згідним представити справу видання “Споминів” великому приятелеві УГКЦ о. Веренфріду ван Страатену, засновнику організації “Церква в потребі”, покликаної надавати допомогу християнам, яких переслідували в країнах радянського табору. А оскільки від весни 1978 р. на бажання о. ван Страатена я почав координувати наші проекти співпраці з його фундацією і між нами встановилися особливо приязні стосунки, крилос із благословенням патріярха вирішив доручити мені представити йому наші плани щодо публікації “Споминів”. Знаючи, що о. Веренфрід немало спричинився до виходу в світ мемуарів кардинала Міндсенті, я при першій же нагоді подав йому відповідне клопотання. Наш доброчинець не був здивованим такою пропозицією, а прийняв цю вістку з великою радістю. З властивим йому гумором він сказав, що передчував, що — скоріше чи пізніше — таке прохання до нього надійде. Тоді ми домовилися, що я перекажу Блаженнішому і членам крилосу про його засадничу згоду взяти під свою опіку цей проект. Отець Веренфрід попросив дати йому кілька днів для осмислення цілої справи, а відтак — зустрітися для остаточного її полагодження. Коли я переповів усе патріярхові Сліпому, він відразу ж заявив, що як тільки о. ван Страатен знову буде в Римі, запросить його і всіх крилошан на обід до себе у Ватикані, щоб устійнити всі деталі.
    На цю зустріч не довелося довго чекати, бо в тих часах о. Веренфрід приїжджав до Риму бодай двічі на місяць, так що наприкінці травня 1979 р. такий обід у Ватикані відбувся. Атмосфера зустрічі була піднесеною й о. Веренфрід використав цю нагоду, щоб наголосити, якими важливими є ці “Спомини” для цілої Католицької Церкви. Він запевнив, що організація “Церква в потребі” візьме на себе всі кошти, пов’язані з їх виданням українською чи іншими мовами. Одначе він однозначно і виразно наполягав, щоб публікація появилася відразу після смерти патріярха Йосифа, бо згодом вони матимуть лише історичну вартість і не будуть викликати особливого зацікавлення ширшої громадськости.
    Незручно було говорити про смерть Блаженнішого в його присутності, одначе він прийняв це до відома як річ самозрозумілу. Стосовно ж публікацій, то було вирішено, що насамперед треба підготувати до друку духовний заповіт патріярха Йосифа. Отож відразу після обіду Блаженніший, в присутності о. Веренфріда і всіх членів крилосу, доручив о. Іванові Гриньохові перебрати відповідальність за редагування його “Завіщання”. Владика Хома передав йому різні нотатки, і той відразу взявся за виконання цього завдання. Працював він над ним дещо більше року і в листопаді 1981 переслав патріярхові Йосифу остаточно опрацьований текст. Пригадую, коли останню волю Отця і Глави УГКЦ було передано членам крилосу, я перечитав її на одному подиху і розплакався. Кілька днів пізніше всі крилошани на своєму засіданні однозгідно визнали, що заповіт готовий до підпису. Блаженніший вніс ще деякі власноручні поправки та доповнення і 21 грудня 1981 р. підписав примірник на кожній сторінці. Оригінальний текст “Завіщання” зберігався в сейфі владики Івана Хоми і мав бути опублікований відразу після смерти патріярха.
    Сьогодні, 30 років після відходу у вічність нашого великого ісповідника, коли можемо спокійно — sine ira et studio — приглянутися до останніх послань патріярха Йосифа 1982–1984 pp., то не можемо не зауважити в них виразний слід готового до друку, але ще невідомого широкому загалові “Завіщання”. Про заповіт і спогади Блаженнішого збережено таємницю. Про все це нічого не знав, хоча й міг здогадуватися, навіть архиєпископ Мирослав Іван Любачівський, який від 27 березня 1980 р. став коад’ютором предстоятеля Церкви.
    Тим часом стан здоров’я Йосифа Сліпого погіршувався. Ще у лютому 1982 р. ми урочисто відсвяткували його 90-ліття від народження, а рік пізніше — 20-ту річницю його звільнення з ув’язнення. Помер патріярх Йосиф у п’ятницю 7 вересня 1984 р. о 10.30 ранку. Можна собі уявити, скільки метушні було того дня, коли через кілька годин з Ватикану повідомили, що папа Іван Павло II ще перед своїм відлетом до Канади прибуде до собору Святої Софії, щоб віддати останню шану і помолитися над тлінними останками українського архипастиря-ісповідника.
    Ще того самого дня крилос Львівської архиєпархії вирішив, що мені як редактору “Вістей з Риму”, належить передати “Завіщання” до друку. Я від’їхав до Студіону, щоб спокійно попрацювати над тим завданням решту дня 7 вересня та в суботу 8 вересня. У неділю 9 вересня 1984 р. (в день моїх 37-х уродин) працю було завершено. Зі сльозами на очах перечитував я підготовлений текст, вважаючи це своєю останньою послугою вдячности покійному. Для нас — редакції й адміністрації “Вістей з Риму” — було особливою честю і розрадою, що ми таки змогли вчасно видрукувати на цикльостилі (ротапринті) тисячу примірників духовного заповіту нашого патріярха.
    Чин похорону було визначено на середу-четвер, 12–13 вересня 1984 p., дещо пізніше, ніж це прийнято в Італії. Зокрема й тому, щоб дати змогу якнайбільшій кількості наших вірних прибути до Риму і попрощатися навіки з патріярхом-ісповідником. Текст “Завіщання” був задовгий, щоб його повністю перечитати на похоронних урочистостях. Тому було вирішено, що владика Іван Хома виголосить лише вибрані уривки. Під час читання усі присутні слухали, затаївши подих. Ніхто, одначе, крім членів Львівського архиєпархіяльного крилосу, не мав самого тексту. Щойно перед закінченням тризни, яка відбулася увечері 13 вересня о 18 годині в приміщеннях готелю “Domus Mariae”, маестро церемоній, о. архимандрит (і таємно висвячений патріярхом Йосифом єпископ) Любомир Гузар, повідомив усіх присутніх, що на виході кожен може взяти зі собою друкований примірник “Завіщання”. Ось як писали про цей момент “Вісті з Риму”:

    Несподіванкою для всіх було, як через гучномовці пролунав записаний на плівці голос Покійного Патріярха, який читав уривки зі свого власного Завіщання, якого повний текст роздано при вході.[3]

    Після похорону, а відтак сорока днів по смерті кир Йосифа Сліпого, 17 жовтня 1984 р., папа Іван Павло II під час поминальної Літургії в базиліці св. Петра у Римі сказав, що “пам’ять про нього залишиться нестертою в анналах загальної та релігійної історії”[4]. Члени крилосу, повністю розуміючи значення цих слів, зібралися знову, щоб — між іншим — остаточно вирішити, що далі робити з його “Споминами”.
    Властиво великої дискусії не було, бо всі були однозгідні, що треба приступити до їх публікації і о. Іван Гриньох є тією особою, яка належно підготує все до друку. Його кандидатура була логічною не тільки тому, що він так добре справився з редагуванням “Завіщання” блаженнішого Йосифа, але й тому, що був найстаршим серед усіх нас, знав особисто митрополита Андрея Шептицького, був родичем о. Степана Рудя (духовника Львівської семінарії), знав усіх святоюрських отців та крилошан, був професором Греко-католицької богословської академії у Львові. Йому була добре відома настанова галицького духовенства 1930-х років. Окрім того він був академічним душпастирем, проникливим богословом, під час Другої світової війни виступав посередником у контактах між митрополитом Андреєм та національно-визвольним підпіллям, втішався високим авторитетом серед повоєнної української еміґрації, та й мав добре витончене перо, яке, можливо, надто мало вживав. Отець Гриньох без довшої задуми прийняв цю пропозицію й владика Хома передав йому машинопис. Усі ми очікували, що за рік чи найбільше два остаточно видрукуємо “Спомини”.
    Одначе сталося інакше. Отець Гриньох поважно занедужав на катаракту і довший час не міг ні читати, ні писати. Увесь процес одужання тривав майже два роки, але й опісля його зір був далеко незадовільний. Водночас у світі відбулися радикальні зміни: в СРСР настав час перебудови, урочисто пройшли святкування ювілею Тисячоліття Хрещення Руси-України, приречена на мовчання Церква вийшла з підпілля, а її глава повернувся до свого осідку у Львові, врешті — Україна проголосила свою державну незалежність. Все це так поглинуло о. Гриньоха, та й усіх нас, що ніхто вже не згадував про “Спомини”. Хоча Мирослав Іван Любачівський, очоливши УГКЦ, знав про їх існування та рішення готувати їх до друку, але сам він до цієї справи не втручався, залишивши її крилосові.
    Із наближенням 1992 р. було вирішено, щоб з нагоди століття від дня народження патріярха Йосифа виконати волю покійного і перенести його тлінні останки з Риму до Львова. Ці торжества величаво відбулися у днях 26 серпня — 7 вересня того ж року. З цієї нагоди до Львова з’їхалися всі крилошани, включно з владикою Іваном Прашком і вже 85-літнім о. Іваном Гриньохом. На мою пропозицію всі радо погодились зустрітися з блаженнішим Мирославом Іваном, щоб серед інших остаточно вирішити й питання публікації “Споминів”. Але через надто насичений подіями графік кожного з членів Львівського архиєпархіяльного крилосу, до запланованого зібрання у Львові так і не дійшло.
    Отець Іван Гриньох ще відсвяткував у соборі св. Юра 60-ліття своїх єрейських свячень і від’їхав до Німеччини, де через два роки упокоївся 14 вересня 1994 р. Після цього виключний доступ до “Споминів” мав тільки владика Іван Хома, який використовув їх у своїх працях про Йосифа Сліпого. 3 лютого 2006 року помер у Римі й владика Хома. Згодом, 23 квітня 2011 p., відійшов у вічність ще один член крилосу о. Дмитро Блажейовський, так що на той час із найближчого оточення патріярха серед живих залишилися лише три особи: 78-річний блаженніший Любомир Гузар, якому через недугу очей було важко писати, 90-річний о. Іван Музичка й о. Іван Дацько.
    Відтоді я відчув свою особливу відповідальність перед історією за справу редагування та видання “Споминів” Йосифа Сліпого і постановив, що докладу всіх зусиль, щоб світ довідався про цей важливий твір нашого великого ісповідника. Я радився з багатьма людьми: з блаженнішим Любомиром кардиналом Гузаром, з о. Іваном Музичкою, який запевнив мене, що служитиме цій справі своїм досвідом і власними спогадами, з чільними членами ректорату Українського католицького університету у Львові — о. Борисом Ґудзяком, о. Богданом Прахом, Олегом Турієм та іншими. Всі вони піддержали мене в моїй постанові, що “Спомини” слід конечно видати, і то не тільки в оригіналі, але й у перекладі англійською та, можливо, іншими мовами. У ході всіх цих розмов та зустрічей було узгіднено, що як особистий секретар патріярха Йосифа я візьму на себе відповідальність за довершення цього проекту і що “Спомини” вийдуть у видавництві УКУ.
    Наступним кроком на цьому шляху став пошук спонсорів. І вони доволі скоро знайшлися. Найбільшими добродіями проекту стали іноземці, які надали левову частину коштів на українське та англійське видання. Однак, покликаючись на слова Христові “нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права” (Мт 6:3), вони наполягали на тому, щоб не розголошувати їхні імена. Нехай Всевишній Господь за посередництвом патріярха Йосифа винагородить їх сторицею за цей вияв справжнього милосердя і християнської солідарности. Окрім цих анонімних добродіїв найщедрішим спонсором цього проекту стало Релігійне товариство “Свята Софія” українців-католиків у США, яке впродовж років піддержувало цей задум, за що складаємо йому сердечну подяку.
    Одержавши таку заохоту й підтримку, я повідомив блаженнішого патріярха Святослава Шевчука про намір видати “Спомини”, і теперішній Отець і Глава Церкви радо уділив своє благословення для здійснення цього задуму.
    Відтак знову постало завдання знайти компетентну людину, яка б разом зі мною, за вказівками о. Івана Музички і інших знавців історії Української Церкви, взялася б за діло редагування і підготовки до друку цього твору. І Боже Провидіння невдовзі віднайшло таку людину в особі викладача УКУ Марії Горячої. Ще навчаючись у Львівському державному університеті ім. Івана Франка, вона займалася вивченням діяльности патріярха Йосифа на еміґрації. Згодом, співпрацюючи з Інститутом історії Церкви УКУ, переклала уривок із книжки Нормана Казенса про обставини звільнення і переїзду нашого ісповідника віри до Риму, вміщений у цьому виданні. Тому я сконтактувався з нею, коли вона довершувала свою докторську працю в Лувенському католицькому університеті, після успішного захисту якої Марія Горяча на початку червня 2012 р. взялася за справді мозольну і кропітку працю, плід якої ми бачимо перед собою, за що висловлюю їй сердечну подяку.
    Підготовка до друку тривала добрих два роки. Фахові рецензії, написані Ліліяною Гентош, Ігорем Галаґідою й Ігорем Скочилясом виявилися об’єктивно критичними, однак наскрізь позитивними. Всі були однозгідні, що “Спомини”, так як ми їх подаємо читачеві, готові до друку. Належиться рівно ж висловити особливе признання і велику вдячність одному з чільних сучасних істориків УГКЦ, Олегові Турію, за всі ділові розмови, поради і зусилля, які він доклав разом зі своїми співробітниками, щоб вчасно видати цей важливий твір.
    Після різних дискусій та консультацій редактори “Споминів” також уважали за відповідне доповнити це видання низкою важливих додатків, які в той чи інший спосіб мають відношення до автобіографічних оповідей Йосифа Сліпого і доповнюють їх. Серед них є кілька маловідомих документів митрополита з часів його ув’язнення, які він підготував у процесі негласних переговорів із представниками радянської влади у 1953 та 1960–1961 pp., домагаючись легалізації своєї Церкви.
    Окрім того, невдовзі після звільнення та приїзду до Риму Йосиф Сліпий підготував для папи Івана XXIII (а згодом також і для папи Павла VI) таємний звіт про стан Католицької Церкви в Україні та в СРСР взагалі. Цей звіт був одним із перших текстів, які написав наш ісповідник віри, опинившись на волі. У ньому він розповідає про свою діяльність в останні роки ув’язнення, і то не лише як галицького митрополита, але насамперед як єдиного католицького екзарха на всій території СРСР. У меморандумах до папи Івана XXIII і папи Павла VI він перелічує всі зроблені ним важливі призначення адміністраторів із числа тих священиків-в’язнів Сибіру, про яких він неодноразово згадує у “Споминах” і які відіграли важливу роль у його житті. Цей документ публікується тут вперше оригінальною італійською мовою з українським перекладом.
    Ще одним важливим додатком до “Споминів” є переклад уривка книги американського журналіста Нормана Казенса “Неймовірний тріюмвірат”. Автор цієї книги виступав посередником у таємних переговорах між Ватиканом і Кремлем у справі звільнення митрополита Йосифа Сліпого, а згодом описав цей процес у своїх спогадах. Його розповідь доповнює “Спомини” і представляє нам справу звільнення глави УГКЦ з перспективи очевидця та активного учасника цих подій.
    Видання “Споминів” Йосифа Сліпого також збагачується рідкісними фотографіями описуваного періоду та двома важливими картами. На першій з них позначені основні напрями та пункти переміщення митрополита Йосифа Сліпого по території СРСР за 18 років його ув’язнення та заслання. Ця карта-схема, створена Іваном Хомою ще в 1990-х роках, містила деякі неточності та похибки, спричинені браком інформації та доступу до джерел. У цьому виданні її виправлено та вдосконалено відповідно до результатів нових досліджень. Іншим унікальним додатком ілюстративного матеріялу книжки є карта СРСР, яку митрополит Йосиф Сліпий вручив папі Іванові XXIII під час приватної авдієнції у Ватикані, що відбулася наступного дня після його прибуття до Риму, в неділю, 10 лютого 1963 р. На ній є позначені місця сталінських таборів, де перебували єпископи, священики, монахи, монахині та вірні Католицької Церкви в роках ув’язнення, каторги і заслання автора “Споминів”. Відомо, що святий папа Іван XXIII дуже докладно вивчав цю мапу і постійно тримав її на своєму робочому столі. Більшість фотографій, поміщених у виданні, походять з Історичного архіву УГКЦ в Римі та з архіву Інституту історії Церкви УКУ, які нам ласкаво були надані до диспозиції — за це висловлюємо особливу подяку.
    Насамкінець хочу завершити цю передмову короткою молитвою до патріярха Йосифа: “Дякую Тобі, мій Святителю, Патріярше і великий Учителю, що дав мені змогу завершити це діло як вияв вдячности за все, що Ти пережив на славу Божу, Церкви і свого народу, та за все, що зробив у житті того, якого Ти любив, як дідусь свого внука”.

    о. Іван Дацько

“Спомини” Йосифа Сліпого як пам’ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело

Історія тексту “Споминів”[5]

    9 лютого 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму після 18-річного ув’язнення і заслання. Радянська влада, відпускаючи цього в’язня сумління та ісповідника віри, сподівалася, що цей 70-літній чоловік із підірваним здоров’ям, фізично виснажений тюрмами, таборами та етапами, вже довго не проживе і невдовзі помре подалі від рідних країв, за межами СРСР. Однак сталося інакше. Господь подарував цьому страдникові ще ціле двадцятиліття як своєрідну компенсацію за оті “втрачені роки” в далекому Сибіру. Йосиф Сліпий не змарнував цього дару і використав його для активної та плідної діяльности в обороні своєї забороненої безбожним режимом Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Але й минулого періоду не можна було просто так викреслити з життя. Не можна було допустити, щоб цей досвід пастиря, який сповна розділив із своїми вірними чашу терпінь “мовчазної Церкви” (як її називали на Заході), канув у небуття. Тому дуже скоро після приїзду митрополита до Риму близькі соратники почали наполегливо заохочувати його до написання спогадів. Усі усвідомлювали, що пам’ять про роки переслідувань та досвід ісповідництва надзвичайно цінні й повинні бути зафіксовані. Розумів важливість своїх свідчень для історії також і сам митрополит.
    Отож уже з липня 1963 р. він почав надиктовувати спогади про пережите своєму секретареві о. Іванові Хомі, а той записував їх у зошити. Переважно Йосиф Сліпий робив це на дозвіллі, коли був час і натхнення. А тому процес записування оповідей тривав більше року і завершився наприкінці серпня 1964 p., коли митрополит відпочивав у монастирі отців-пассіоністів у Неттуно. Згодом о. Хома надрукував цей текст на друкарській машинці і подав його авторові на перевірку та затвердження. Митрополит перечитав, зробив деякі поправки, уточнення і доповнення, підписав і віддав машинопис секретареві на зберігання. Однак він застеріг, щоб той текст залишався в таємниці і був недоступний для інших. Іван Хома мав пильно дбати про виконання цієї волі.
    Йосиф Сліпий так сильно наголошував на секретності свого тексту з цілком зрозумілих причин. Це не була справа тільки його власної безпеки. Тут заходили також питання стосунків з іншими особами, про яких митрополит далеко не завжди говорив у найкращому насвітленні, даючи їм доволі критичну оцінку. Окрім того, у “Споминах” розкривалися складні суспільно-релігійні реалії СРСР, які поставали в їх дійсному і досить непривабливому вигляді. Була також іще одна немаловажна причина, яка спонукала тримати в таємниці не лише автобіографічні записи митрополита, а й навіть сам факт їхнього існування. Вона була пов’язана з ватиканською “східною політикою”, завдяки якій, фактично, і вдалося домогтися звільнення Йосифа Сліпого. На хвилі цих нових віянь, коли Апостольська Столиця розпочала діялог з Російською Православною Церквою (РПЦ) та радянським урядом, вкрай небажано було наголошувати на негативних сторонах радянської релігійної політики та рвати тонкі ниточки надії на покращення становища віруючих в СРСР. Тому мемуари такого ґатунку, які викривали релігійну нетерпимість комуністичної влади, зовсім не віталися. Щоб краще розуміти небезпеки, які тягнула за собою публікація подібних текстів, погляньмо на два інші приклади — тим більше, що обидвох цих авторів Йосиф Сліпий згадує також і в своїх “Споминах”.
    Одним з них був католицький священик Леопольд Браун, член ордену асумпціоністів, який 12 років (1934–1945) служив капеланом американського дипломатичного корпусу в Москві. Після повернення до США він написав спогади про свою душпастирську діяльність в СРСР, в яких різко критикував радянську систему та змальовував жорстоку дійсність релігійних переслідувань. На вимогу настоятелів він двічі переписував текст книжки, щоб пом’якшити антикомуністичну риторику, однак навіть після переробки його мемуари видавалися рецензентам надто контроверсійними, а це, зважаючи на тодішню міжнародну ситуацію, робило автора вразливим на критику. Ті, хто вбачав у політиці Микити Хрущова спроби десталінізації та реформування комунізму, закидали о. Брауну надмірну суб’єктивність і непогамовану політичну заангажованість. Тож ці спогади були відкладені в шухляду, а сам автор так і не дочекався їх виходу в світ. З одного боку, подіяли завбачливі перестороги настоятелів про те, що публікація мемуарів може ускладнити діяльність ордену та поставити під загрозу місію асумпціоністів у Росії. З іншого боку, публікація такої книжки могла також погіршити загальне становище католиків у Східній Европі, і Ватикан не хотів дражнити СРСР такими радикальними оцінками його релігійної політики. А тому ватиканські куріяли (такі, як кардинали Доменіко Тардіні та Амлето Джованні Чіконьяні) теж уважали недоречним оприлюднення цих споминів за тодішніх політичних обставин. Мемуари пролежали в архіві асумпціоністів понад півстоліття і вийшли у світ щойно в 2006 p., після того, як дослідник Ґарі М. Гамбурґ віднайшов їх, опрацював і підготував до друку[6].
    Ще промовистіший другий випадок, пов’язаний з публікацією автобіографічних записів угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975). Заарештований у 1948 р., архиєпископ зазнав під час слідства жахливих знущань та принижень і на суді в лютому 1949 р. змушений був визнати всі звинувачення та був засуджений комуністичним режимом до пожиттєвого ув’язнення за зраду і шпигунство. Папа Пій XII у своєму апостольському листі “Acerrimo moerore” від 12 лютого 1949 р. публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засуду Міндсенті. Примас Угорщини провів у тюрмі вісім років, був звільнений під час революції 1956 p., а після її придушення знайшов притулок в американському посольстві у Будапешті, де провів ще 15 років у фактичній ізоляції. Протягом цього періоду він написав спогади про те, що пережив під час ув’язнення. Коли ж у 1971 р. завдяки дипломатичним старанням папи Павла VI та американського президента Річарда Ніксона кардиналові Міндсенті вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав ці спогади, але застеріг кардинала від їх публікації, пропонуючи відкласти справу до кращих часів. Коли ж Міндсенті, всупереч волі Павла VI, все-таки постановив опублікувати свої спомини, папа позбавив його всіх титулів та оголосив престол примаса Угорщини вакантним. Фактично, витерпівши переслідування з боку комуністичної влади та багаторічне ув’язнення за вірність Католицькій Церкві, Естерґомський архиєпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.
    Обидва випадки — отця Брауна та кардинала Міндсенті — показують, з якими труднощами й упередженнями стикалися свідки та жертви репресій комуністичних режимів, коли вони хотіли донести до читачів на Заході правду про релігійну дійсність за “залізною завісою”, і з якою обережністю Ватикан ставився до видання спогадів такого роду. Йосиф Сліпий це, здається, добре розумів. Невтішна доля Йожефа Міндсенті (ровесника та побратима у терпіннях) була яскравим доказом небезпек, пов’язаних із писанням та оприлюдненням свідчень про релігійні переслідування за “залізною завісою”. Очевидно, що випадок із мемуарами угорського примаса став для Сліпого ще більшою засторогою та скріпив у переконанні, що його спогади до певного моменту (принаймні до його смерти) повинні залишатися в таємниці.
    Десь у тому ж часі, а можливо, навіть і внаслідок подій, пов’язаних із виходом атобіографічної публікації Міндсенті та його вимушеною резиґнацією, предстоятель УГКЦ згадав про свої “Спомини”. Він поцікавився в секретаря, чи надійно вони зберігаються, і попросив показати йому машинопис. Отець Іван Хома свого часу так ретельно заховав його у канцелярії, що вже й сам не зміг знайти, бо минуло майже десять років. Вістка про загублений машинопис спричинила неабияку тривогу Йосифа Сліпого. Та оскільки рукопис спогадів зберігся, то секретарю довелося ще раз надрукувати текст на машинці і знову подати патріярхові на перевірку та виправлення, що він і зробив десь у 1975–1976 роках. Так з’явилася друга редакція “Споминів”. Згодом перша машинописна версія віднайшлася, і так з’явилося два варіянти тексту з дещо відмінними поправками патріярха. Пізніше Іван Хома спробував звести ці дві версії в одну, однак спогади й надалі потребували ретельнішого опрацювання.
    У 1978 році питання подальшої долі “Споминів” розглядалося на засіданні крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії. Серед присутніх були владики Іван Прашко (1914–2001), Іван Хома (1923–2006) та Любомир Гузар (1933) (двох останніх патріярх Йосиф таємно висвятив у Римі на початку квітня 1977 p.), а також отці Іван Гриньох (1907–1994), Дмитро Блажейовський (1910–2011), Іван Музичка (1921) та Іван Дацько (1947). Крилос вирішив, що видання спогадів ще не на часі, хоч визнав доцільним опублікувати їх відразу після смерти патріярха. А для цього слід було завчасно підготувати текст до друку. Із цим нелегким завданням владика Іван Хома підходив до кількох осіб. Зокрема, він передав копії “Споминів” історикові Мирославу Лабуньці (1927–2003) з надією, що той візьметься за редагування цього тексту. Однак Лабунька якраз тоді завершував свою докторську працю у Колумбійському університеті й відклав це завдання на пізніше[7]. Із таким самим проханням Іван Хома звертався до ще одного близького співпрацівника патріярха Йосифа в Римі — о. Івана Музички. Перечитавши текст “Споминів”, отець Музичка був готовий взятися за цю справу, але під певними умовами. Оскільки записи містили чимало прогалин, а то й недомовок, він запропонував спершу послідовно, сторінка за сторінкою, уточнити їх із самим автором, а тоді вже братися до редагування. Однак патріярх Йосиф категорично відмовився від такого способу роботи над текстом, уважаючи, що він розповів усе, що вважав за потрібне.
    Врешті, десь на початку 1980-х більшість членів крилосу зійшлися на думці, що з цим завданням найкраще впорається о. Іван Гриньох, і так справа підготовки “Споминів” до друку перейшла до нього. Однак на час смерти патріярха у 1984 р. о. Гриньох не встиг багато зробити з довіреним йому текстом, а через 10 років і сам відійшов у вічність (1994). Після цього владика Іван Хома змушений був сам узятися за редагування, але і йому ця праця давалася нелегко і просувалася досить повільно. Плодом його старань стала публікація початкового уривку “Споминів” про рідне село патріярха Заздрість[8]. Окрім того, Іван Хома на основі цих спогадів написав і видав друком кілька книжок про життя та діяльність Йосифа Сліпого італійською та українською мовами[9].
    Із відродженням релігійного життя та здобуттям державної незалежности України тут теж почало зростати зацікавлення як давньою, так і найновішою історією УГКЦ, особливо періодом її переслідувань та опору тоталітарному безбожному режимові. У 1992 році у Львові був заснований Інститут історії Церкви (ІІЦ), який став базою для розвитку Львівської богословської академії, а пізніше — Українського католицького університету (УКУ). Засновник Інституту Борис Ґудзяк започаткував проект збирання усних свідчень та документальних матеріялів про “катакомбну Церкву”. У цьому контексті з’явилася також ідея видати “Спомини” в Україні зусиллями ІІЦ, до якого о. Іван Дацько згодом передав три копії різних машинописних версій “Споминів”. Перша копія містила поправки самого патріярха Йосифа Сліпого, друга була доповнена різними додатками, виправленнями та коментарями його секретаря — владики Івана Хоми, а третя копія включала замітки о. Івана Гриньоха. У 2003–2004 роках із цими копіями працювала сестра-служебниця Анастасія Заброцька, яка звела ці три різні версії в один інтегрований текст. Однак зрозуміти взаємозалежність усіх цих копій без доступу до оригіналу було важко.
    Урешті, справа підготовки “Споминів” до друку набула нової динаміки кілька років тому. Це стало можливим завдяки упорядкуванню Історичного архіву УГКЦ в Римі та виявленню там рукопису й оригінальних машинописів автобіографії з власноручними поправками патріярха Йосифа Сліпого. Коли почалася редакційна праця над мемуарами, фонд патріярха Йосифа ще не був до кінця систематизований і описаний і не всі сторінки та частини машинописів були віднайдені й упорядковані. Тому довелося самотужки ідентифікувати усі копії та розсортувати їх за редакціями.

Опис рукопису та машинописних версій

    В Історичному архіві УГКЦ в Римі збереглися усі сім зошитів рукопису та декілька варіянтів машинописного тексту з поправками патріярха Йосифа Сліпого та владики Івана Хоми. Оскільки архів тривалий час залишався невпорядкованим, це позначилося й на стані збереження копій “Споминів”. Далеко не всі вони дійшли до нас у доброму стані та в повному обсязі. Окрім машинописних копій з Історичного архіву УГКЦ в Римі для підготовки даного видання використовувалися також три копії з ІІЦ та версія тексту з деякими замітками о. Івана Гриньоха, надана о. Іваном Дацьком.
    На початку однієї з копій містилася важлива пояснювальна записка владики Івана Хоми, яка й допомогла розібратися з усіма варіянтами машинописів “Споминів”:

    Блаженнішого Йосифа пізнав я дещо ліпше, записуючи його спогади, які він почав мені диктувати 10-го січня 1964 року у Ватикані (в паляцціна дель’Арчіпрете), а закінчив диктувати 25 серпня 1964 року в монастирі отців-пассіоністів в Неттуно недалеко Риму, де він був на літньому відпочинку.
    Ті спомини, записані в 7 зшитках на 387 сторінках[10] і зачинаються словами: “Моє родинне село називається Заздрість”, а кінчаються словами: “При переїзді кордону до Польщі, нас основно превірили КҐБ, хоч монсіньор Віллєбранс запевнював, що ніякої перевірки не буде”.
    Отже, спомини обнимають період від дитячих літ до звільнення з сибірської каторги і виїзду з Москви до Риму 4 лютого 1963 року[11] в супроводі архієпископа Івана Віллєбранса, голляндця, секретаря Секретаріяту З’єдинення[12].
    Ті спомини переписав я перший раз в 1964-1965[13], і машинопис має 200 сторінок. Блаженніший Йосиф прочитав їх, поробив власноручно деякі доповнення, підписав, а на початку написав “Спомини: ориґінал”.
    Потім цей машинопис десь затратився, і я переписав з зошитів ще раз ті спомини в 1976 році, і машинопис має 292 сторінки, бо від 50-ї сторінки я робив широкий марґінес (майже на пів сторінки), щоб Блаженніший мав більше місця робити доповнення. Він їх знову прочитав, поробив доповнення і підписав. Після того знайшовся і перший ориґінал, так що тепер є два.[14]

    Копій обох машинописів, без сумніву, було більше, але тепер уже годі віднайти усі примірники чи сказати, скільки їх було насправді. Хоч текст “Споминів” за волею патріярха мав зберігатися у суворій таємниці і, здавалося, лише лічені особи мали до нього доступ чи взагалі знали про його існування, все ж він розійшовся по руках і навіть публікувався уривками[15]. Виглядає, що від часу, як владика Хома переписав на друкарській машинці другу версію “Споминів”, він давав її читати деяким довіреним особам та науковцям. Про це виразно свідчить рукописний коментар професора Василя Лева (1903–1991), мовознавця та історика літератури, декана філософського факультету УКУ в Римі, від 26 червня 1976 p., що був долучений до однієї з копій “Споминів” та зберігся в архіві:

    Мемуари, хоч особистого характеру, мають документарне значення, хоч деякі факти мали більше чи менше особистий (суб’єктивний) характер. Спогади Блаженнішого Патріярха Йосифа — це історія його родоводу, навчання в школах, початковій та середній, богословських студій і описи його богословської кар’єри, відданої праці для нашої Церкви та народу, від початків її почерез час ректорства і праці в Богословській академії у Львові, час обняття митрополичого престола, до арешту большевиками 11.4.1945, жахливі умовини перебування в большевицьких в’язницях, судові розправи, побут в большевицьких концлагерях, аж до звільнення і приїзду до Риму.
    Цим спогадам, писаним у короткому розмірно часі, варто добавити точніших вияснень, уточнень, насвітлень деяких фактів, подання дат і місць побуту. Якщо можливо, варто більше схарактеризувати деякі постаті, як большевицькі, так і українські. Головно характеристика українських постатей перейде до нашої історії. При редагуванні до друку варто подавати (приточувати) вже друковані праці чи й короткі спогади людей, які зустрічали їх Блаженство в різнорідних місцях побуту у в’язницях та в таборах, навіть усні, але строго перевірені, спогади чи завваження, також і большевицькі. При тому варто перевірити всі ґазетні та часописні статті, що відносяться до особи їх Блаженства, і вибрані достовірні додати як коментарі до спогадів. Їх треба буде використати до біографії Блаженнішого Патріярха, яку повинен хтось написати, і то негайно.[16]

    Відомо, що копію “Споминів” мав також професор Карлтонського університету в Оттаві Богдан Боцюрків (1925–1998), відомий своїми дослідженнями з історії підпільної Церкви в Україні. Як один із засновників та співдиректор Канадського інституту українських студій (КІУС) в Едмонтоні, він заповів передати після смерти увесь свій архів та приватну бібліотеку цьому інститутові. Таким чином разом із книгами та документами Богдана Боцюрківа до фондів бібліотеки КІУСу перейшли також і “Спомини” патріярха Йосифа та стали загальнодоступними для науковців.
    Після відходу у вічність Йосифа Сліпого доступ до запису його автобіографічних оповідей, з ініціятиви Леоніда Рудницького, професора Ласальського і Пенсільванського університетів у США та УКУ в Римі, крилос Львівської архиєпархії надав також відомому американському історику та богослову, професору Єльського університету Ярославу Пелікану (1923–2006) для написання біографічної книжки про Йосифа Сліпого “Ісповідник між Сходом і Заходом”[17]. Текст спогадів разом з опублікованими творами патріярха та іншими документами з його архіву склали основну джерельну базу цієї праці. Згодом Іван Хома давав копії машинопису ще й іншим особам. Зараз вже годі дошукуватися, скільки тих копій було і хто їх мав. Однак основними та найавторитетнішими слід вважати ті версії, що збереглися в Історичному архіві УГКЦ в Римі.
    Отож, у нашому розпорядженні було 11 різних копій тексту “Споминів”. Усіх їх можна поділити на три категорії: А, В і С. До типу А зараховані машинописи, які мають по 200 сторінок і представляють першу редакцію тексту 1965 року. До типу В увійшли копії другої редакції 1976 року із загальною кількістю сторінок 292. В архіві також збереглися невеликі частини з інших копій, які потрапили в категорію С. Нижче подається короткий опис усіх цих копій за категоріями.

    Категорія А
    Серед копій типу А збереглося шість машинописів з поправками патріярха Йосифа Сліпого, владики Івана Хоми та о. Івана Гриньоха. Почерк і поправки предстоятеля УГКЦ досить легко розпізнати. І хоча з часом його почерк дещо змінювався, він дуже характерний, крупний, розмашистий, із сильним нахилом вправо, і виразно відрізняється від почерку владики Івана Хоми чи о. Івана Гриньоха. До того ж патріярх завжди виправляв текст та робив доповнення чорним чорнилом, у той час як владика Хома робив помітки олівцем на полях чи друкував на друкарській машинці над стрічками. Натомість о. Гриньох переважно писав синьою кульковою ручкою, його почерк дрібніший, округліший і має невеликий нахил вліво. До того ж о. Гриньох старався не втручатися в текст машинопису і свої замітки робив на окремих листках, які вкладав між сторінками машинопису. Шість копій типу А можна віднести до першої редакції тексту загальним обсягом 200 сторінок кожна.

    А1 (оригінал)
    Цей машинопис надруковано на білому тонкому папері американського стандарту (ширина — 22 см, довжина — 28 см) з водяними знаками і він, правдоподібно, є однією з копій оригінального тексту, але напевно не першою, хоч, найімовірніше, був надрукований разом з першою версією “Споминів”. Про те, що це одна з оригінальних копій, свідчать сліди від кальки (особливо помітні на сторінках 93 та 94), а також те, що на деяких сторінках у кінцевих словах останнього рядка бракує однієї або двох літер чи переносів, які дописані синьою кульковою ручкою (стор. 49, 51, 66, 73, 100, 104, 147–148, 150, 153, 163, 165). Очевидно, що владика Хома друкував через кальку відразу дві або три (якщо не більше) копії “Споминів”, а потім дописав літери на тих сторінках, де калька лежала трохи криво і через те деякі кінцеві літери не відбилися повністю. Де подівся перший примірник, невідомо, але копія А1 може вважатися оригіналом, бо містить власноручні поправки Йосифа Сліпого. Подекуди чорнило розмазане і при перегортанні перейшло на іншу сторінку. Ця копія збереглася майже повністю за винятком трьох сторінок: 100, 199–200. Сторінка 100 остаточно згубилася і її в машинописі бракує, але сторінки 199–200 були доповнені копіями з якоїсь іншої версії “Споминів”. Ці дві останні сторінки скопійовані на ксероксі на папері грубшого ґатунку та іншого (європейського) стандарту (ширина — 21 см, довжина — 29 см). Ця копія майже не містить поправок владики Хоми. Вони зводяться лишень до підкреслень в тексті та невеликих поміток на полях чи на звороті сторінки олівцем, зроблених очевидно пізніше (принаймні після того, як ця версія після поправок патріярха була перекопійована кілька разів).

    А2 (Дацько)
    Машинопис А2 є ксерокопією оригіналу А1. Цю версію “Споминів” у 2002 р. о. Іван Дацько передав до Інституту історії Церкви. Папір цієї копії грубший, без водяних знаків, і до того ж уже досить пожовклий. Це свідчить про те, що копія зроблена вже досить давно, але у будь-якому випадку після того, як патріярх вніс свої поправки в текст, бо вони тут наявні. На відміну від оригіналу А1 з одностороннім друком тексту, ця копія містить текст на обидвох боках сторінки. Все ж у тому, що А2 є копією версії А1 немає жодного сумніву, про що виразно свідчать дві характерні особливості А2, які з певністю вказують на свій оригінал А1. Обидві ці особливості спричинені відмінністю стандарту листків, на яких робилася ця копія. Оскільки сторінки копії були на кілька міліметрів вужчі і на 1 см довші від листків оригіналу, то при копіюванні на них відбилася темна смужка від ксерокса внизу. Окрім того деякі поправки Йосифа Сліпого, зроблені на марґінесі сторінок, не скопіювалися повністю, так що подекуди початок слів відсутній. Щоб заповнити ці прогалини, о. Іван Дацько звірив сторінки з оригіналом і подописував літери у словах, де їх бракувало. Ці дописки дуже добре помітні, бо хоч і зроблені так само чорним чорнилом та наслідують оригінал, все ж почерк і товщина чорнила у тих дописках виразно відрізняється. Копія А2 цінна тим, що допомагає відновити втрачену 100-ту сторінку, на якій є важливі доповнення власного рукою патріярха. Ця версія, як видається, була зроблена вже після того, як загубилися дві останні сторінки в машинописі оригіналу, бо тут їх теж бракує. Натомість, копії цих сторінок зроблено з якоїсь іншої версії і додано порівняно недавно, бо папір білішого кольору та ще й іншого стандарту (ширина — 21 см, довжина — 30 см).

    A3 (Гриньох)
    Ця копія машинопису з персональної колекції о. Івана Дацька належить до тих, які було передані всім членам крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії у 1978 р. Цей примірник отримав о. Іван Гриньох для опрацювання та підготовки тексту спогадів до друку. Він теж був скопійований на ксероксі з оригіналу А1, але містить деякі замітки редактора. Вони досить скупі й малопомічні. Як видно з їх змісту, о. Гриньох намагався прослідкувати генеалогічне дерево родини Йосифа Сліпого і створити іменний покажчик. Хоч він отримав велику свободу щодо редагування тексту, якихось слідів редакторського втручання на цій копії не видно.
    Характерною особливістю копії A3 є те, що деякі сторінки з поправками та доповненнями патріярха на полях були скопійовані двічі (а то й тричі). Оскільки сторінки копії були вужчі від сторінок оригіналу, то, щоб захопити повністю увесь текст, в одній копії того самого листка обрізано правий марґінес, а в іншій — лівий, і це дає можливість відчитати текст повністю. Єдиною відмінністю цієї копії від оригіналу А1 є те, що після 13 сторінки вставлено копію документа, що стосується о. Григорія Дичковського із родини Йосифа Сліпого[18]. Це свідоцтво про смерть (Testimonium mortis) латинською мовою, видане парохом Ґоріції 10 січня 1902 р. про те, що Григорій Дичковський, законний син Миколая і Катерини (з роду Мартіні), народжений 14 січня 1863 р. в Заздрості та одружений з Йосифою (Чубатою, народженою 27.VII.1889) греко-католицької віри, 6 січня 1902 p., у віці 38 років, отримав Таїнство Єлеопомазання, помер 8 січня 1902 р. і був похований на цвинтарі в Ґоріції за римо-католицьким обрядом. Інших особливостей цей машинопис не має. Документ про смерть Г. Дичковського міститься і в копії А2 (після 16-ї сторінки), і це показує, що він, напевно, був долучений і до оригіналу, але з часом десь затратився[19].

    A4 (Хома)
    Подібно, як і А2, цю копію передав до Інституту історії Церкви о. Дацько. Машинописний текст цієї копії цілковито збігається з текстом оригіналу А1 (включно з усіма огріхами друку та закресленнями, зробленими владикою Хомою на друкарській машинці в процесі набору тексту), але, на відміну від А2 та A3, ця версія не цілком ідентична оригіналові А1. Принаймні частина цього тексту скопійована з якогось іншого машинопису, що також містив поправки та доповнення патріярха.
    Більшість поправок автора спогадів у копіях А1 та A4 ідентичні за змістом, але при посторінковому порівнянні вимальовується цікава картина. Перша особливість полягає в тому, що деякі доповнення Йосифа Сліпого, які в оригіналі написані власноручно, у цій копії вже надруковані на друкарській машинці.
    На багатьох сторінках ті самі поправки написані або трохи відмінним почерком, або з дещо іншим нахилом, а то й навіть в інший спосіб. На деяких сторінках спостерігається тенденція наслідувати спосіб(поправок в оригіналі, але при зіставленні та просвітленні ідентичних сторінок виразно видно, що текст написаний іншою рукою або ж тою самою рукою вдруге. Ідентичність поправок патріярха за змістом та їх відмінність за формою вражає, так що напрошується припущення, ще патріярх (чи його секретар Іван Хома) мав перед собою дві копії і паралельно вносив ті самі поправки та доповнення відразу у двох примірниках тексту, або ж він (чи, можливо, хтось інший) переніс ці поправки пізніше з первісного оригіналу. Навіть якщо припустити, що патріярх мав дуже добру пам’ять, така ідентичність поправок до найменшої йоти та коми (чи недогляд деяких огріхів друку) змушує думати, що обидві копії якось співставлялися та поправки у них узгоджувалися. Все ж слід зазначити, що в цій копії A4 є також сторінки, цілком ідентичні з оригіналом, і вони, напевно, були скопійовані з А1. Результати посторінкового порівняння оригіналу А1 та копії A4 відображені у таблиці нижче (див. таблицю І)[20].
    Якщо сторінки з першої колонки, ймовірно, скопійовані з A4, то всі інші походять з іншого машинопису, який не зберігся. Причому більшість виправлень патріярха на цих сторінках відрізняються лише за формою, а не за змістом. Це відразу впадає в око вже на другій сторінці машинопису (патріярхова примітка на полях з посиланням на книжку “Теребовельська земля”) і виразно прослідковується на багатьох наступних сторінках.
    На те, що існувала ще якась інша копія з поправками патріярха (відмінна від А1), вказує також наявність у машинописі A4 трьох сторінок, скопійованих двічі (1, 7, 24), причому виправлення на двох копіях однієї і тої самої сторінки хоч і тотожні за змістом, але не співпадають за формою. Наприклад, текст машинопису на сторінках 1а та 1б є ідентичний (включно з переносами та закресленнями), однак 1а має на початку заголовок “Спомини”, якого бракує в 1б[21]. Так само й на сторінках 7 та 24: поправки патріярха на одній із копій цих сторінок повністю збігаються з поправками в оригіналі (з чого можемо робити висновок, що текст був скопійований з A4), а на іншій — ні (що вказує на існування іншого варіянту машинопису з виправленнями патріярха)[22].

    Таблиця 1. Порівняння копій А1 і A4.
1. Ідентичні сторінки (тобто ідентична копія оригіналу — всі поправки збігаються на 100% 2. Відмінні сторінки 2.1. Поправки патріярха відсутні або ідентичні за формою та змістом, але є доповнення Івана Хоми 2.2. Поправки патріярха ідентичні за змістом, але відрізняються за формою 2.3. Поправки патріярха відрізняються за формою або/і за змістом 2.4. Поправки патріярха відрізняються за формою або/і за змістом + доповнення Івана Хоми 16 1а 46 2–3 3–6, 76, 8-11 7а 12–13 59 11 14, 16, 18 24а 15, 17 84 20 22-24б, 25–27 112–113 21, 24б, 26 91–92 28 30–41, 43-44, 47 115 42,45 98–99 84 50–56, 58 119–121 48–49 102 88 60–62, 64-66 123 57, 63, 67 117 90 68–70, 73–78 126–129 71–72 124 94 82–83, 85–87 131–138 79–80 147 96–97 89, 104–105 140–146 93, 95 155 116 107–109 148–154 101, 103, 106 199 125 111, 114 156–198 110, 118 - - 122, 200
    На відміну від A1, А2 та A3, машинопис A4 має ту особливість, що окрім власноручних поправок Йосифа Сліпого він містить досить багато доповнень над рядками та деякі виправлення, зроблені владикою Іваном Хомою на друкарській машинці. Ці виправлення свідчать про спроби уточнити чи доповнити деякі дані, дещо вдосконалити стиль тексту та узгодити відмінки відповідно до нових вставок. Більшість цих друкованих поправок, хоч вони й внесені владикою Хомою, слід все-таки приписувати не Хомі, а Йосифу Сліпому, і то з кількох рацій. Одним з аргументів на користь авторства патріярха є те, що багато з них написані від першої особи (“як тямлю”, “як я вже вище згадував”, “мене зворушувало завжди до сліз” і т. п.). Владика Хома, звичайно ж, не дозволив би собі так писати, але написав би безособово (наприклад, “як вже було сказано”, “як згадувалося раніше”). З іншого боку, деякі вставки до тексту стосуються доповнення певних пропущених чи забутих раніше імен, уточнення назв місць та інших деталей, про які владика Хома просто не міг знати (особливо у випадку поправок, які стосуються дитячих та юнацьких років Сліпого), і це просто немислимо, щоб він вніс ці доповнення без бажання чи вказівки патріярха. Ще одним незаперечним аргументом на користь авторства патріярха Йосифа щодо цих доповнень є порівняння цього машинопису з другою редакцією типу В, про що детальніше буде сказано нижче. Тут тільки варто зазначити, що багато поправок, які в A4 надруковані на машинці, в копіях В1 та В2 зроблені власноручно автором. Поряд з цими друкованими вставками подекуди трапляються несміливі доповнення та виправлення олівцем, внесені рукою владики Хоми, зокрема уточнення дат життя і смерти деяких осіб чи посилання на якісь джерела, а також намагання поділити текст “Споминів” на дрібніші розділи.

    А5 та А6 (часткові копії)
    Поряд з чотирма повними копіями типу А в архіві збереглися неповні копії тієї ж редакції: А5 та А6. Машинопис А5 є ідентичною копією A4 і охоплює другу половину тексту “Споминів” (сторінки 101–200). Вона, ймовірно, була зроблена безпосередньо з копії A4 або з її оригіналу, який не зберігся. При наявності повної версії A4 вона не має якоїсь цінности для критичної редакції тексту. Дуже можливо, що ця копія була зроблена досить недавно (про що свідчить білий папір і добре збережений, порівняно з іншими машинописами, стан).
    На відміну від А5, копія А6 виглядає набагато давнішою, бо сторінки машинопису вже досить пожовклі від часу. Вона є точною копією оригіналу А1 і, напевно, була зроблена тоді само, коли й А2. Як і А5, копія А6 неповна і охоплює лише ¾ тексту “Споминів” (сторінки 49-200). Як і А2, вона теж двостороння, але скопійована на листках більшого формату (ширина — 22 см; довжина — 31 см)[23]. Відбитки сторінок 77–78 надзвичайно поганої якости, так що текст ледве відчитується. Ця копія не містить додаткових виправлень Івана Хоми, окрім поодиноких заміток олівцем — наприклад, виписки певних імен із тексту на полях сторінок для уточнення (стор. 49) чи дописка про точну дату єпископських свячень (22.ХІІ.1939) на сторінці 95. Подібно як і А5, копія А6 не має якоїсь особливої цінности і не враховувалася при редагуванні тексту.

    Категорія В
    Текст “Споминів” типу В зберігся у двох копіях: В1 та В2. Одна з них знаходиться в Історичному архіві УГКЦ в Римі, а інша — в Інституті історії Церкви у Львові[24]. Ці копії теж містять власноручні поправки патріярха Йосифа Сліпого і належать до другої редакції тексту, про яку пише владика Іван Хома у своїй супровідній записці, вказуючи, що ця версія має широкий марґінес (майже на півсторінки) і, відповідно, більшу кількість сторінок. І хоч особистий секретар патріярха твердить, що він почав робити широкий марґінес від 50-ї сторінки, широкі поля в обох копіях починаються вже від 26-ї сторінки[25]. Однак це не означає, що мова йде про якусь іншу версію тексту, бо загальна кількість сторінок відповідає тому обсягові, який вказує Хома — 292 сторінки. Радше можемо допускати, що владика не перевіряв номера сторінки, а помилково зазначив його з пам’яті як 50-й. Оскільки перша редакція десь загубилася, Іван Хома поновно надрукував текст, і патріярх Йосиф Сліпий мусів ще раз поправляти його від початку. Звичайно ж, після більш як 10 років, що минули від часу першої редакції, важко було б сподіватися, що поправки будуть ідентичні. Навіть якщо патріярх дійсно мав феноменальну пам’ять і міг відновити деякі зі своїх перших доповнень, все ж таки повністю відтворити усе було неможливо. Тому в другій редакції з’являються виправлення та доповнення, яких не було в першій. Вони не менш вартісні, але часом входять у суперечність із текстом першої редакції і потребують верифікації. Ретельний порівняльний аналіз поправок та доповнень патріярха в обох редакціях проливає світло на співвідношення копій різних типів.

    В1 (Історичний архів УГКЦ в Римі)
    Якщо А1 можна вважати оригіналом “Споминів” у першій редакції, то версія В1 є оригіналом тексту в його другій редакції, яка не менш авторитетна, ніж перша. Як і А1, вона надрукована на папері широкого формату з водяними знаками, однак стан збереження паперу цієї версії далеко не однаковий. Відповідно до цього критерію, її можна поділити на дві частини. Перші 19 (чи 20)[26] сторінок збереглися дуже погано. Видно, що вони довго лежали десь на сонці, через що дуже пожовкли, так що навіть важко віднести їх до тієї самої копії, що решта тексту цієї версії. На перший погляд здається, що вони на 10 чи 20 років давніші. Та все ж деякі особливості, які виразно видно при ретельнішому аналізі тексту та порівнянні версії В1 з іншими копіями, дозволяють ствердити, що ця початкова частина є її складовою.
    Ці перші 19–20 сторінок були надруковані відразу щонайменше у 3 примірниках, бо деякі з них збереглися у трьох копіях, деякі у двох, деякі — лише в одному примірнику, а одна — 20-та сторінка — взагалі загубилася. До того ж на одній з копій першої сторінки машинопису є примітка чорним чорнилом, зроблена власною рукою патріярха: “бракує 20 с.” і дописано олівцем: “фотокопія 19–20”. Ці три примірники початкової частини машинопису В1 не ідентичні, бо навіть на аналогічних сторінках є різна кількість поправок, та ще й зроблених різним способом. На деяких сторінках поправок досить багато, а на інших вони або взагалі відсутні, або зводяться до поодиноких доповнень чи виправлень огріхів друку. Оскільки всі ці сторінки знаходилися в архіві у невпорядкованому стані, то тепер важко з точністю визначити, яка сторінка до якої копії належала. Однак після їх порівняння, відбору та сортування вдалося виокремити повну версію початку другої редакції, яка, властиво, й містить найбільше поправок.
    Те, що ці перші 19–20 сторінок належать до копії В1, дарма що за станом збереження паперу дуже відрізняються від решти сторінок цієї копії, доводить також одна особливість, спільна для усього тексту В1. У цій копії окрім багатьох поправок патріярха чорним чорнилом є ще вставки, внесені червоним кольором та зроблені на друкарській машинці. Що це за вставки, коли і ким вони були внесені? На це питання проливає світло порівняння копій В1 та A4. Після зіставлення та аналізу виявилося, що всі доповнення, внесені червоним кольором у В1, є власноручними поправками Йосифа Сліпого, що були перенесені Іваном Хомою із копії А1, яка спочатку загубилася, а потім знайшлася, а виправлення та доповнення владики у копії A4 — це не що інше, як поправки, зроблені патріярхом у другій редакції “Споминів” типу В. Очевидно, що після віднайдення першої редакції “Споминів” владика Хома звірив обидва тексти і подоповнював їх взаємно. Не виключено, що у копії A4 ці поправки, перенесені з В1, теж були надруковані первісно червоним кольором, оскільки до нас не дійшов оригінал версії A4, а лише його копія.
    Що ж до другої частини редакції В1 (стор. 21-292), то вона теж була надрукована у кількох примірниках, бо поодинокі сторінки збереглися у двох копіях. Наявність та відсутність сторінок в усіх трьох примірниках версії В1 відображає нижче наведена таблиця:

Перша частина: В1-1 (три примірники) Друга частина В1-2 (два примірники) В1-1а (стор. 1-18) В1-2а (стор. 21, 23-292) В1-1b (стор. 2-19) В1-2b (стор. 21-25) В1-1с (стор. 1-6, 19-20) -
    Для критичної редакції тексту, звичайно ж, найважливіша перша копія В1-1. Однак дві інші копії першої частини В1 теж містять певні важливі поправки, якими не можна нехтувати.

    В2 (Інститут історії Церкви)
    Копія В2 — це ксерокопія В1 і, напевно, була зроблена спеціяльно для Інституту історії Церкви з оригіналу цієї версії. Вона не має особливого значення для критичної редакції “Споминів” і не допомагає встановити причину відмінности початкових сторінок цієї версії від решти, бо у ній бракує сторінок 1-28 та 30. Це лише наштовхує на думку, що, можливо, початкові сторінки В1 були відділені від основної частини тексту і зберігалися десь окремо, принаймні на той момент, коли робилася ця копія.

    Категорія С
    На користь такого припущення промовляє і наявність в архіві трьох версій типу С, які не містять усього тексту “Споминів” а лише обмежуються початковим розділом, де Йосиф Сліпий описує своє рідне село Заздрість, розповідає про свою родину та перші дитячі роки. Усього збереглося три версії цієї редакції: дві — українською мовою та одна — англійською.

    C1 і С2 (українська редакція)
    Версії С1 та С2 взаємозалежні: С1 є первісна (14 сторінок; кегль 14), а С2 — похідна (12 сторінок; кегль 12), бо вже інтегрує в собі вставки та виправлення огріхів друку, які владика Хома вніс у С1. Обидві є пізнішого походження (десь, напевно, з кінця 1980-х чи початку 1990-х років), бо їхній текст уже набраний на комп’ютері. Виглядає, що владика Хома планував видавати автобіографічні записи Сліпого частинами і, відповідно, по частинах працював над редагуванням тексту. Цю частину він назвав “Спомини Патріярха Йосифа про своє село Заздрість” і завершив редагування першим абзацом наступного розділу, який він назвав “Наука у Вишнівчику”. Дуже можливо, що, готуючи до друку цю частину “Споминів”, Іван Хома якраз і послуговувався тими 20-ма сторінками редакції В1. На відміну від першої та другої редакцій “Споминів”, де текст завершується фразою: “Писано в часі ферій 1963–1964 року”, тут владика уточнює дату і місце написання даного уривку: “Писано в липні 1963 року в монастирі Отців-Пассіоністів в Неттуно коло Риму”.
    Саме на основі копій С1 та С2 Українське представництво Релігійного товариства українців-католиків США “Свята Софія” видало уривок “Споминів” у 2000 році у збірнику матеріялів конференції на тему “Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури”, що відбулася у вересні 1998 р. у Львові[27].

    С3 (англійський переклад)
    Поряд з українською версією цього уривку в архіві також зберігся переклад англійською його частини, зроблений архимандриткою сестер-василіянок Клавдією Федаш (1909–1978), ймовірно, невдовзі після того, як Іван Хома надрукував на машинці другу версію “Споминів”, тобто десь у 1976–1977 роках[28]. Цей переклад неповний і обривається на 11 сторінці незакінченим реченням. При зіставленні та порівнянні цієї версії з іншими копіями типу А та В стає очевидно, що сестра Клавдія послуговувалася для перекладу однією з трьох копій першої частини В1 і мала в своєму розпорядженні перших 18 сторінок. З них 11 вона переклала дослівно, а решту сторінок (12–18) просто зреферувала англійською мовою окремими короткими тезами на двох сторінках. Слід, однак, зазначити, що у цьому перекладі трапляються неточності.

    Схема взаємозалежності різних редакцій “Споминів”

Основні принципи критичної редакції тексту “Споминів”

    Звичайно, будь-які спогади, написані нефахівцем-літератором, так чи інакше потребують серйозної редакторської праці та вдосконалення тексту. У багатьох виданнях спогадів праця редактора не раз стає визначальною для їхнього виходу в світ, а нерідко редактор у співпраці з автором бере досить активну участь у процесі написання самого тексту. Як і будь-які тексти такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа також потребували поважного редакційного втручання — виправлення орфографічних помилок та огріхів друку, вдосконалення стилю тощо. Оскільки спогади були надиктовані, то і в рукописі, і в машинописах не бракувало помилок, що закралися туди не лише через недогляд автора чи його секретаря Івана Хоми. Часто зраджувала пам’ять, іноді секретарю бракувало знань усіх мов, якими оперував Йосиф Сліпий, часом просто людська втома чи неуважність, брак сміливости перепитати чи уточнити інформацію — все це зіграло свою роль у тому, що записаний текст містить неточності й далекий від досконалости. Окрім того звільнений з ув’язнення предстоятель “мовчазної Церкви” диктував свої оповіді дещо вимушено, у відповідь на численні прохання різних осіб і з усвідомленням обов’язку зберегти для історії свій досвід радянського періоду.
    Основна трудність у сприйнятті “Споминів” полягає в тому, що вони не писалися як звичайний літературний твір, а були спонтанно надиктовані автором без особливої турботи про логічну та хронологічну послідовність. І якщо в усній мові важливу роль відіграють логічні наголоси та інтонація, допускаються досить вільні переходи від однієї теми до іншої, то закони письмового викладу не завжди дозволяють на таку свободу і вимагають більшої дисципліни, логічної послідовности думок та систематичного представлення тої чи іншої теми.
    Спосіб, у який постали “Спомини”, створив одну з найбільших проблем для редагування: як записану усну розповідь зробити читабельним текстом на письмі? Таке завдання було неабияким викликом, бо неминуче вимагало серйозного втручання в оригінальний текст та внесення суттєвих змін. У свій час таке завдання було поставлене крилосом Львівської архиєпархії перед о. Іваном Гриньохом, якому було доручено доопрацювати та відшліфувати текст “Споминів”. Вибір впав на нього не випадково. На це було кілька причин. По-перше, о. Гриньох втішався особливим довір’ям та повагою Йосифа Сліпого і, можливо, найкраще з усіх його близьких соратників знав українську мову (принаймні на думку самого патріярха). Він здобув освіту й душпастирював у Галичині й мав нагоду особисто знати митрополита Андрея Шептицького та багатьох осіб, згадуваних у “Споминах”, а також добре орієнтувався в церковному і суспільному контексті міжвоєнного періоду. По-друге, о. Гриньох уже мав досвід успішного редагування “Заповіту” патріярха, а отже й усі шанси добре впоратися з підготовкою до друку його автобіографічних записів. Однак йому мало що вдалося зробити з текстом “Споминів”, і він залишив після себе всього лише кілька незначних нотаток.
    Тепер же, через 50 років після запису оповідей митрополита Йосифа, коли дедалі очевиднішою стає цінність “Споминів” як історичного джерела, постає закономірне питання: в який спосіб цей текст має бути зредагований, щоби стати доступним для читача? Якщо Гриньох мав мандат довір’я та повноваження на підготовку тексту від самого патріярха та крилосу, то тепер таким правом не наділений ніхто. Ми вже не маємо можливости безпосередньо спілкуватися ні з автором тексту для узгодження з ним поправок, ні з виконавцем його волі (владикою Іваном Хомою), ні з уповноваженим редактором (о. Іваном Гриньохом). Без сумніву, щоб дійти до свого читача, “Спомини” потребують відповідного редакційного опрацювання, але хто і яким чином має визначати критерії для такого редагування, і взагалі, як далеко ми можемо іти у своїх виправленнях, щоб оригінальний текст не затратив своєї автентичности й колориту?
    На всі ці питання немає легкої відповіді. Погляди літературних та наукових редакторів з цього приводу вкрай неоднозначні та покривають широкий спектр різноманітних підходів — від сліпої вірности авторському тексту до радикальної свободи у редагуванні. Кожен вибір має свої переваги та недоліки. У нашому виданні ми не відважилися активно втручатися у текст патріярха й обмежилися лише найнеобхіднішими редакційними виправленнями. Такий підхід, звичайно, може викликати справедливу критику, що текст багато в чому недосконалий і стиль міг би бути кращим, однак ми надали йому перевагу тому, що при надмірному втручанні в текст існує ще більша небезпека втратити міру й перетворити оригінальний запис “Споминів” Сліпого в імпровізований переказ чи вільну інтерпретацію редактора.
    Отож, наша редакційна праця зводилася до наступних кроків. Насамперед слід було чітко визначити, які з вищеописаних версій “Споминів слід вважати основними для видання тексту, а які другорядними, та за якими принципами повинен відбуватися вибір формулювань у випадку різночитань і розбіжностей між різними редакціями. У нашому випадку ми маємо не лише машинописи, а й рукопис “Споминів”. Чи повинні ми вважати останній авторитетнішим, ніж похідні від нього друковані версії? Як можемо судити із заміток владики Івана Хоми та історії цього тексту, жодна з машинописних версій ніколи не була остаточною. Нам залишився так і не відредагований текст як історичний документ свого часу, що очікував на видання. Тому в нашій редакторській праці довелося шукати якийсь баланс між двома крайнощами, якусь via media на основі відповідних принципів, щоб, з одного боку, зберегти колорит авторської оповіді, а з іншого боку, очистити текст від помилок, що трапилися під час його записування чи друкування на машинці.
    Стиль праці Йосифа Сліпого був такий, що більшість своїх послань, листів та інших документів він просто диктував своєму секретарю, після чого той друкував текст і подавав патріярхові на підпис. Патріярх перевіряв текст, вносив у нього поправки і щойно після повторного передруку підписував як остаточний документ. Така послідовність була й у випадку роботи над “Споминами”. Підпис автора стоїть не на рукописі, а на обох редакціях 1965 та 1976 років, тож саме машинописні варіянти тексту із внесеними поправками Йосифа Сліпого мають більшу вартість, ніж рукопис, і повинні вважатися авторитетнішими. Тому для даного видання рукопис відігравав другорядне значення, лише як джерело для перевірки чи порівняння друкованих версій.
    У праці над машинописним текстом “Споминів” не можна також легко та механічно застосовувати підставові принципи критики тесту, такі, наприклад, як “lectio brevior lectio potior”. Це не той текст, у якому можна відділити оригінальну думку автора від пізніших нашарувань та праці редактора. Тут якраз такої праці редактора бракує. До того ж усі доповнення чи виправлення патріярха внесені його рукою, і ними не можна нехтувати. Тому в даному виданні повинен застосовуватися якраз зворотній принцип: “Lectio longior lectio potior”.
    Та все ж у кількох випадках ми змушені були використовувати і перший принцип — зокрема тоді, коли речення через велику кількість доповнень або вставок тратить свою цілісність і стає важким для зрозуміння. Наприклад, коли Йосиф Сліпий розповідав про свою родину, він не раз подавав цілу низку імен своїх родичів з короткими характеристиками кожного з них. Згодом, перечитуючи цей уривок, він пригадував ще й інші деталі про чоловіків та дітей своїх тіток, братів і сестер, їхні заняття, долю, місце праці, життя, поховання тощо і дописував ці дані над рядками чи на полях. Якщо все це поставити в один ряд, то речення стає таким перевантаженим, що тратить свою логічність, ба й сам його зміст спотворюється. Цю проблему можна бачити принаймні у трьох місцях “Споминів Йосифа Сліпого про родинне село Заздрість”, зредагованих Іваном Хомою та виданих у 2000 році[29]. Наведемо лише один приклад. Розповідаючи про родину свого діда Романа, Йосиф Сліпий пише:

    Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові, третю Францішку за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного, четверту Таїсу в Багатківцях, п’яту Розалію за Янковського. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, дуже заможних в Заздрості.

    Згодом при перечитуванні та редагуванні тексту Йосиф Сліпий подописував ще й інші деталі про перелічених осіб, причому ці вставки в різних редакціях дещо відрізняються. Після цього Іван Хома звів обидві редакції в один текст, вносячи ці доповнення та уточнення, і в результаті вийшло ось таке довге перевантажене речення (додатки подаються курсивом):

    Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича, лікар в Настасові, з якої походить суддя Сіканович в Станиславові, тепер у Лондоні, Англія, третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного батька др. Родіона, з якої родини походив полковник стрільців д-р Родіон Сліпий, похоронений у Мюнхені і старший син Тимотей Василевич, четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові. Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток — фільварок у Винявці. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, його син Григорій Дичковський, дуже заможних в Заздрості.

    Найгірша плутанина при такій редакції вийшла з дітьми сестри Йосифа Сліпого — Францішки та Василя Сліпого. Їхній син Родіон згаданий аж двічі (хоч йдеться про одну і ту ж особу), а через невдалу пунктуацію важко зрозуміти, хто похований у Мюнхені: Родіон чи його старший брат Тимотей. Подібна ситуація і з останньою вставкою про Григорія Дичковського, бо не зрозуміло до кінця, чий він син. У цьому та подібних випадках, звичайно ж, було б недоречно дотримуватися принципу “lectio longior lectio potior”, бо збереження вставок так, як вони були внесені, не лише перевантажує і так довгі речення, а й вносить зайву плутанину. Щоб цього уникнути та зберегти ясність і цілісність оповіді, були застосовані дві основні тактики. Якщо така додаткова інформація є лише дрібним уточненням чи доповненням, то вона — подається в дужках; а якщо ж ці доповнення більш розбудованого типу і творять окреме підрядне чи самостійне речення, то їх виносимо за межі основного тексту, у примітки.
    Іншим важливим питанням при підготовці тексту до друку був вибір пріорітетної версії машинопису. Можна допускати, що перша редакція 1965 року була написана ще зі свіжої пам’яті і мала б бути першорядною. Однак друга редакція теж містить важливі виправлення й уточнення, яких бракує в першій редакції. Подекуди ці виправлення й уточнення Йосифа Сліпого майже ідентичні в обох редакціях, але переважно вони ваємодоповнюючі і не суперечать одні одним. Отже, можемо зробити висновок про рівноцінність обох версій і трактувати їх як однаково авторитетні. Тому в нашій публікації усі поправки патріярха, якщо в них нема суперечностей, були внесені у текст “Споминів” без ніяких зауваг, і тільки там, де є різночитання, альтернативні версії наведені у примітках із покликанням на відповідний машинопис. Оскільки жодна з редакцій не має переваги над іншою, то у випадку різночитань важко визначити, котрій із них слід надати перевагу. Переважно таке рішення є суб’єктивним. А щоб уникнути надмірного суб’єктивізму, в цьому виданні було обрано два основні критерії для вибору: 1) філологічний (перевага надається граматично та стилістично правильнішому формулюванню); 2) інформативний (пріорітет має той вислів, який адекватніше відображає дійсність, що насамперед стосується написання імен та назв).
    Попри те, що ми намагалися по можливості не втручатися в текст автора і зберігати вживаний ним правопис, все ж таки для кращого сприйняття спогадів сучасним читачем деякі особливості довелося виправити й адаптувати до сучасних норм. Це насамперед стосується правил пунктуації та вживання апострофа. Дотримуючись правопису Голоскевича, патріярх принципово не використовував апострофів, і в офіційних документах та у вихідних листах із його канцелярії усі його тексти написані без них. Оскільки для сучасного читача така практика незвична і важка для сприйняття, то в даному виданні апостроф вживається згідно з правилами сучасного правопису.
    Ще складніша справа з пунктуацією. Оскільки “Спомини” були надиктовані і записані, то цілком очевидно, що основну відповідальність за структурування та розстановку логічних наголосів тексту взяв на себе Іван Хома. Немає сумніву, що він старався якомога точніше передати суть сказаного і користувався знаками пунктуації та виділяв речення й абзаци відповідно до свого безпосереднього сприйняття. Згодом Йосиф Сліпий зробив до записів деякі доповнення й уточнення. Це призвело до перевантаження наративу багатьма вставками, деталями, уточненнями, так що в тексті з’явилося чимало довгих складнопідрядних та складносурядних речень, важких для сприйняття. У цих реченнях знаки пунктуації часто застосовуються не так за правилами української граматики, як радше відображають інтонацію, з якою та чи інша думка була висловлена. Подекуди цих розділових знаків бракує, деінде вони зайві, і часом така непослідовність призводить до спотворення змісту. Тому, відповідно до археографічних правил публікації джерел, ми застосовували сучасні норми пунктуації, намагаючись зберегти лексичні особливості та колорит тексту.
    Подібна ситуація склалася з поділом тексту на абзаци, які далеко не завжди збігаються у першій та другій редакціях. Очевидно, що їх робив Іван Хома, з більшим чи меншим успіхом, записуючи “Спомини”, а згодом передруковуючи рукопис. І якщо в першій редакції Йосиф Сліпий мало звертав увагу на абзаци, то в другому варіянті машинопису він у багатьох місцях об’єднував кілька дрібних абзаців в один більший. У нашому виданні ці поправки патріярха враховано.
    У різних редакціях “Споминів” спостерігаються також намагання структурувати текст на певні підрозділи. Уже в рукописі сам Йосиф Сліпий відділив розповідь про своє дитинство від спогадів про шкільні роки новим заголовком (підкреслений Іваном Хомою): “Наука у Вишнівчику”. Однак інших рубрик у цьому тексті ми не зустрічаємо. При подальшому редагуванні “Споминів” владика Хома намагався продовжити і завершити це структурування. Зокрема, в редакції A4 виразно видно деякі замітки, написані олівцем на полях, і їх можна розцінювати як заголовки до окремих частин тексту, але цей поділ не був завершений. Також у редакції типу С та в друкованому виданні цього уривка під назвою “Спомини патріярха Йосифа про своє село Заздрість” бачимо спробу Івана Хоми структурувати таким чином першу частину тексту. У нашому виданні цей намір послідовно зреалізовано і увесь текст поділено на підрозділи за хронологічно-тематичним принципом.

“Спомини” як історичне джерело

    Автобіографічні оповіді патріярха Йосифа — надзвичайно цінне історичне джерело. Насамперед вони допомагають прослідкувати життєву долю самого предстоятеля УГКЦ, його формування як особистости, пастирське служіння, наукову кар’єру та тернистий шлях поневірянь у радянських тюрмах, таборах і на засланні. У своїх спогадах Йосиф Сліпий постає перед нами передусім як людина, як особистість із певним світоглядом, поглядами та оцінками, мотивами вчинків, навіть звичайними людськими слабкостями та обмеженнями. Ми можемо бачити його не лише у звичному для нас образі сильного, незламного лідера, оточеного ореолом слави ісповідництва. На сторінках “Споминів” зустрічаємо майбутнього патріярха спершу як маленького хлопчика зі своїм дитячим світом захоплень, потім як сумлінного юнака, який намагається шукати істину та зберегти віру під впливом різних зовнішніх чинників. Ми бачимо його у важких буднях академічної науки, у хворобах і печалях, у сумнівах та здобутках, згодом спостерігаємо за його невтомною працею над вихованням майбутнього покоління священиків, за його стараннями щодо розвитку академічної богословської освіти та науки, бачимо його труднощі та змагання з усіма перешкодами на цьому шляху.
    Сильна особистість та незламний дух Сліпого з іще більшою виразністю розкриваються перед нами в розповіді про його табірний період життя, коли силою обставин недавно інтронізований митрополит стає простим в’язнем радянського ҐУЛАҐу. Хоч цей період ув’язнення описаний у “Споминах” досить скупо і виникає відчуття, що багато чого слід читати поміж рядками і ще більше залишилося свідомо несказаним, та все ж навіть таке неповне свідчення немало говорить нам про особу Йосифа Сліпого. Поставлений в один ряд із злочинцями та особливо небезпечними рецидивістами, він все ж залишається людиною молитви, зберігає силу духа у жахливих умовах табірного виживання, серед шпигунів та сексотів, серед людської підлости, злоби та жорстокости, і попри все викликає до себе глибоку пошану навіть серед деморалізованих в’язнів у тюрмах і таборах. Багато про Сліпого говорять нам також його оцінки обставин та його думки про людей. З того, як він описує тих чи інших героїв своїх спогадів, відразу видно критерії його ставлення до інших, його критичний погляд на події та вчинки людей.
    Окрім того, що “Спомини” допомагають зазирнути у внутрішній світ Йосифа Сліпого та краще пізнати його як особистість, вони також проливають світло на життя інших осіб та представляють нам панораму церковного життя в Галичині у першій половині XX ст. Тут заторкується діяльність митрополита Андрея Шептицького, атмосфера в його оточенні, внутрішні суперечності в лоні УГКЦ, напруження в зовнішніх відносинах із польськими римо-католиками, Римським Апостольським Престолом та місцевою владою (австрійською, польською, німецькою, радянською). Цікаві факти довідуємося про долю інших відомих діячів українського релігійного та суспільно-політичного життя. Скажімо, свідчення Сліпого про перебування в камері разом із православним єпископом Дамаскином Малютою дають змогу точніше встановити дату смерти цього архиєрея УАПЦ, про якого після арешту в 1944 р. не було ніяких відомостей та існувала загальна думка, що він помер у тому ж році. Завдяки спілкуванню з владикою Дамаскином патріярх Йосиф переповідає нам унікальну інформацію про таємні наміри митрополита Олексія Громадського посісти патріярший престол у Москві. “Спомини” також подають цікаві деталі з біографії єпископа Макарія Оксіюка, якому влада доручила реалізацію плану насильницького “возз’єднання” галицьких греко-католиків з РПЦ. Зокрема, Сліпий свідчить, що той не бажав обійняти Львівську катедру.
    Однак, як і кожні мемуари такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа не позбавлені суб’єктивізму, і це, звичайно, слід враховувати при читанні та використанні їх як історичного джерела. Особливо це стосується особистих оцінок Сліпого та його ставлення до інших людей. Наділений гострим критичним розумом, він майже про кожного мав свою критичну думку і всього лише кілька осіб, що згадуються у “Споминах”, удостоїлися його поваги та визнання. Переважна більшість єпископів та священиків, про яких розповідає Сліпий, заслужили не похвалу, а терпке критичне слово чи навіть виразний засуд. Наприклад, блаженного єпископа Миколая Чарнецького, який вже за життя втішався загальною опінією святости, Йосиф Сліпий вважав занадто м’яким. Визнаючи добропорядність і благодушність Чарнецького, він гостро критикує його за те, що той сказав на допитах все, що знав, і видав інформацію про існування чотирьох екзархатів в СРСР та про їхніх екзархів. Сліпий закидав владиці Миколаю непорадність та нервовість і вважав його невідповідним для єпископських завдань свого часу. Він так і казав: “Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах”. Та все ж, попри таку критичну оцінку, Сліпий добре ставився до Чарнецького, їм довелося кілька разів перетинатися на етапах та в таборах, навіть у спільному бараку, і провести разом в ув’язненні не один місяць.
    Не менш критична була й думка патріярха Йосифа про отця-прелата Петра Вергуна, що проходив з ним в одному процесі у 1945–1946 pp., про єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Навіть з деякими рішеннями митрополита Шептицького він не завжди погоджувався. Зокрема, Сліпий несхвально відгукується про підтримку його попередником справи “царівни Тетяни” (Наталії Меньшової-Радіщевої), яка видавала себе за врятовану доньку російського імператора Миколи II. Слід також звернути увагу на негативне ставлення патріярха до отців-василіян, яке виразно прослідковувалося протягом усього його життя. Не приховує він його і в своїх “Споминах”. Але саме в них можемо побачити й причини такого наставлення, яке було зумовлене, серед іншого, негативною реакцією чину на спроби літургійних реформ митрополита Андрея, а також особистим досвідом спілкування Сліпого з отцями-василіянами під час його праці в семінарії та на науковій ниві.
    На окрему увагу заслуговує думка патріярха Йосифа про о. Гавриїла Костельника, який у 1946 р. очолив т. зв. “Ініціятивну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною”. У “Споминах” Костельник отримав чи не найгіршу оцінку. З ним у цьому міг би “позмагатися” хіба що василіянський ігумен Михайло Ворса, який оскаржував Сліпого на суді в 1959 р. і поведінку якого останній уважав негідною та лицемірною. Щоб зрозуміти причини такої різко негативної характеристики особи та діяльности о. Костельника, якому в спогадах відведено окреме місце, треба взяти до уваги, що і Сліпий, і Костельник були непересічними особистостями з потенціялом та амбіціями стати визначними богословами, принаймні в українському контексті. У певному сенсі вони були конкурентами, що вийшли з різних (щоб не сказати протилежних) шкіл: Сліпий здобув класичну схоластичну освіту в дусі томізму і мав велику лояльність до Риму; натомість Костельник не сприймав схоластичного підходу в богослов’ї, критично ставився до існуючої практики папського примату та був противником целібату. Варто лише згадати про негативну рецензію Костельника на докторську працю Сліпого та спровокований нею обмін полемічними статтями між ними. Взаємне несприйняття та напруга в стосунках між обома церковними достойниками мали також особистісний вимір, і це, звичайно, позначилося на суб’єктивних оцінках один одного. Для Костельника єдиним авторитетом в УГКЦ був митрополит Андрей Шептицький, а до Йосифа Сліпого він не виявляв ані симпатії, ані пошани.
    Зі свого боку, патріярх Йосиф також оцінював о. Гавриїла досить критично. І хоч критичність першого у багатьох випадках може вважатися справедливою та виправданою, все ж із деякими його оцінками важко погодитися. Скажімо, в рефераті про Львівський “собор” 1946 р. Сліпий твердить, що “нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом”[30]. У таких твердженнях, звичайно, більше говорять емоції та упередження, ніж холодний розум. Все ж виглядає, що згодом патріярх дещо пом’якшив оцінки свого візаві. Як свідчить о. Іван Дацько, вже на схилі літ митрополит так відзивався про нього: “Костельник був мегаломаном з нахилом до містики. Краще би було, якби він виїхав на еміграцію, і тоді не вкоїв би всього того лиха”. А о. Іван Музичка згадує, що коли в останні роки життя Сліпого питали про Костельника, то він відповідав просто: “Дурне робив”. У цих словах відчувається вже не так категоричний осуд “апостата”, як радше співчуття та усвідомлення трагічности його особи й учинків. Подібні критичні відгуки патріярх Йосиф залишив і про багатьох інших греко-католицьких та православних священнослужителів. Такі характеристики слід, звичайно, трактувати як суб’єктивну думку, а не об’єктивну оцінку.
    Як і кожне історичне джерело, “Спомини” не можна сприймати некритично. Усі факти та свідчення у них слід обов’язково верифікувати. І річ тут зовсім не в тому, що автор “Споминів” свідомо подавав якусь неправдиву чи спотворену інформацію. Іноді йому просто зраджувала пам’ять; іноді звичайна неуважність чи недогляд могли спричинитися до появи неточностей. А якщо врахувати, що спогади записувалися на слух, то зовсім не дивно, що в текст закралося багато неточностей, зокрема щодо імен та прізвищ, місць і часу подій. Надмірне довір’я та некритичне сприйняття автобіографічних оповідей предстоятеля УГКЦ в умовах, коли не було змоги перевірити його твердження, часами призводили до грубих помилок у дослідженнях та публікаціях про патріярха навіть його найближчого співпрацівника — владики Івана Хоми. Наприклад, в одній із своїх книжок “Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви” він пише, що звільнення Сліпого сталося за рішенням Верховної Ради СРСР[31]. У фахівців-радянознавців відразу виникає сумнів, щоб таке питання взагалі виносилося на порядок денний Верховної Ради і щоб 750 депутатів з усього Радянського Союзу вирішували долю одного в’язня, навіть якщо він митрополит забороненої Церкви. Цю інформацію Хома взяв некритично із “Споминів” патріярха, де написано: “…прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари”. Насправді ж Йосиф Сліпий був звільнений рішенням не всієї Верховної Ради СРСР, а лише її Президії (у складі 37 осіб), як можемо пересвідчитися із документа про звільнення митрополита. Подібних неточностей та недоглядів можна ще віднайти багато. І такі помилки лише зайвий раз підтверджують, що всі факти слід ретельно перевіряти[32].
    Окрім того, не варто забувати про свідому “мовчанку” Йосифа Сліпого про певні пережиття свого табірного періоду. Скажімо, архиєрей дуже скупо розповідає про те, як із ним поводилися слідчі на допитах, і ніколи й словом не обмовився, що його били чи катували, хоч у “Споминах” часто характеризує своїх слідчих як найгірших звірів, жорстоких, брутальних, неосвічених безбожників, безкультурних й аморальних простаків. Навіть більше, він розповідає про тортури та знущання слідчих над його співкамерниками-в’язнями, описує, в якому жахливому стані вони поверталися з допитів, але водночас ніде не говорить про те, що сам зазнавав такого ставлення з боку слідчих, що його били чи піддавали фізичним тортурам. Читачеві може здатися, що Сліпого, з огляду на його статус церковного достойника, трактували по-особливому і не застосовували до нього засобів фізичного насильства. Зі сторінок його спогадів складається враження, що допити митрополита зводилися до тривалих і виснажливих нічних бесід, на яких слідчі дозволяли собі хіба що кричати та шантажувати його словами. Однак це оманливе враження. Насправді маємо недвозначні натяки у його проповідях та виразні докази зі свідчень його співв'язнів, що Сліпий сповна відчув на собі всі методи фізичного насильства, характерні для радянської репресивної машини, що його зовсім не трактували по-особливому, що були і побої, і ламання костей (передусім руки) та інші тортури. Також деякі його пізніші соратники в Римі, що тісно співпрацювали з патріярхом, свідчили, що бачили знаки від тортур на його тілі. Те, що предстоятель УГКЦ вирішив мовчати про ці неприємні моменти ув’язнення або говорити про них лише натяками, мало свої вагомі причини, але зовсім не значить, що усього цього не було.
    Чому патріярх Йосиф був такий неговіркий щодо табірного періоду свого життя і так вперто відмовлявся бодай трохи привідкрити завісу свого минулого? Вивчаючи життя патріярха та розмовляючи з людьми, яким у свій час доводилося доволі тісно співпрацювати та спілкуватися з патріярхом, вдалося встановити кілька причин такої постави. Серед об’єктивних обставин слід насамперед згадати ту домовленість, яка існувала між Ватиканом і радянський урядом і яка до певної міри зобов’язувала також і Йосифа Сліпого до дискретности й уникання негативних свідчень про СРСР. Окрім того, він і сам не бажав говорити нічого негативного про радянський уряд, бо ніколи не втрачав надії на повернення в Україну. Хтось може вважати таке бажання і плани утопічними, але Сліпий ніколи не відмовився від цієї думки, і ця надія жевріла, напевно, до кінця його життя. Яке виразне та настійливе було це бажання, може свідчити бодай той факт, що після звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф ще кілька років поспіль, до 1969 p., не поспішав приймати громадянство Ватикану і щопівроку ходив до радянського посольства в Італії, щоб продовжити свій паспорт, виданий йому при виїзді з СРСР. А тому він добре розумів, що коли говоритиме забагато, не зможе отримати дозвіл на повернення в Україну. Негативні свідчення про Радянський Союз лише ускладнили б його становище і закрили б йому назавжди дорогу додому.
    Серед мотивів, які спонукали Йосифа Сліпого мовчати про певні деталі свого перебування в неволі, не менш визначальними були також і суб’єктивні міркування. Як стверджує блаженніший Любомир Гузар, патріярх не хотів говорити про свої пережиття у таборах та тюрмах зі скромности, бо не бажав вдавати з себе героя або створювати навколо своєї особи ореол мученика чи ісповідника. Окрім того, сам табірний досвід був нелегкий і не викликав якихось приємних спогадів. Вони радше були болісними і, як свідчить о. Іван Дацько, навіть найменші згадки про цей період були для патріярха прикрими та небажаними. Він ніяк не міг змиритися з думкою, що найкращий і найпродуктивніший період свого життя йому довелося провести у таборах. Тих 18 років свого ув’язнення Сліпий вважав змарнованим часом. Тому, якщо він і говорив про ці свої пережиття, то робив це радше вимушено, лише з обов’язку перед історією та за наполегливими проханнями свого найближчого оточення. Та навіть і тоді він розповідав про цей досвід досить поверхово, намагаючись не вдаватися в деталі та уникаючи прискіпливих запитань.
    Читаючи “Спомини”, слід також пам’ятати й про те, що вони далеко не завжди викладають події з хронологічною послідовністю. Не раз оповідач забігає наперед, потім знову повертається назад. Підхід автора радше тематичний. Наприклад, він приділяє багато уваги обговоренню питання про целібат і його доцільність. Він повертається до нього кілька разів у різних контекстах, і це показує, яким важливим та суперечливим було в той час це питання: воно породжувало тривалі та гострі дискусії серед духовенства і навіть призводило до виразних конфліктів між вірними й окремими єпископами.
    Йосиф Сліпий рідко коли вказує точні дати подій, та й навіть коли робить це, то його датування часто буває неточним. Якби хтось захотів скласти хронологію життя патріярха на основі “Споминів”, то це виявилося б неможливо. Адже навіть коли Сліпий говорить про час, він оперує не так датами, як просто визначає приблизну тривалість у межах днів, тижнів та місяців, та й навіть такі приблизні датування містять суттєві похибки. Після вивчення судової справи Йосифа Сліпого більшість неточностей, що стосуються табірного періоду життя Сліпого, можна легко усунути, однак це нелегко зробити в інших випадках, що стосуються періоду перед 1945 роком. Тож “Спомини” в будь-якому випадку є дуже ненадійним джерелом для визначення дати тої чи іншої події, хоч і можуть виконувати допоміжну роль.

Про примітки та коментарі до тексту

    Уже з перших сторінок “Споминів” читач зауважить велику кількість редакційних зауваг різного ґатунку. Всіх їх можна поділити на три види. Першу групу становлять примітки, що стосуються редагування джерельного тексту. У них вказуються різночитання в різних редакціях спогадів патріярха. Підставовими текстами для цього видання стали машинописи першої та другої редакції (типу А та В), які почасти звірялися з рукописом (М) та копіями третьої редакції (типу С). Зокрема, базовими копіями, які бралися до уваги з першої редакції, стали машинописи А1 та A4, а з другої редакції — машинопис В1. Для подання різночитань були прийняті такі скорочення:
    А1 — редакція 1965 p.;
    A4 — зведена версія двох редакцій з поправками 1965 та 1976 pp.;
    B1 — редакція 1976 р. (з доповненнями поправок із редакції А1). Хоч перша частина цієї редакції має три версії (B1-1a, B1-1b, В1-1c), вони зазначаються лише в тому випадку, якщо між цими трьома версіями є розбіжності. В усіх інших випадках посилання на дану версію машинопису буде скорочене (В1) і стосуватиметься версій B1-1a та В1-2а.
    C1, С2 — версія початку “Споминів”, удосконалена та відредагована Іваном Хомою на основі поправок обох редакцій 1965 та 1976 pp.
    М — рукопис (із зазначенням номера зошита і сторінки через двокрапку). Покликання на рукопис робилися лише в окремих випадках, коли різночитання залишали сумнів щодо вибору варіянту тексту.
    Варто зауважити, що на початку “Споминів” таких різночитань доволі багато, але вже від половини тексту вони цілковито зникають.
    Друга група приміток — це пояснення специфічної лексики Йосифа Сліпого. Оскільки текст “Споминів” був написаний півстоліття тому, то мова патріярха відображає говірку його часу та регіону разом із зовнішніми впливами, в орбіті яких він формувався. При читанні спогадів відразу впадає в очі вживання великої кількости слів галицького варіянту української літературної мови. З одного боку, це надає мові патріярха своєрідности й відображає місцевий колорит Галичини міжвоєнного періоду та повоєнних років. Однак, з іншого боку, ці слова не завжди зрозумілі для сучасного читача, особливо якщо він походить зі східних теренів України. Подекуди трапляються у тексті й архаїчні слова, які вже вийшли з ужитку, а то й виразні полонізми чи русизми. Будь-які спроби “осучаснити” текст неминуче привели б до затрати його колориту. Тому його лексичну основу ми намагалися максимально зберегти, а для легшого сприйняття тексту пояснили окремі діялектизми, архаїзми та слова іншомовного походження в примітках.
    Третю й основну, можна сказати, левову частину приміток складають коментарі у формі біограм. У своїх “Споминах” Йосиф Сліпий згадує близько півтисячі видатних діячів українського політичного, суспільного, культурного та релігійного життя XX ст., хоч серед персонажів трапляються і прості люди, цілком невідомі широкому загалу. Цікаво, що він не просто називає чи розповідає про цих осіб, але робить це зі свідомим наміром зберегти їхні імена для історії, і навіть більше — майже всім їм дає довшу чи коротшу, позитивну або негативну характеристику. Велика частина фігурантів “Споминів” — це священики та єпископи УГКЦ (зокрема й чимало недавно беатифікованих новомучеників), але згадуються також і представники Православної та Римо-Католицької Церков. Йосиф Сліпий свідчить про жертовність і відданість одних та негідну поведінку й заламання інших. Його спогади можна читати як драму, де протистоять, з одного боку, людська великодушність, доброта та порядність, а з іншого боку — людська ницість, жорстокість і підлість.
    Звичайно, не всіх героїв із життєпису патріярха Йосифа Сліпого вдалося встановити та знайти про них вичерпну інформацію, та й не всі вони дійсно заслуговують на таку увагу. Оскільки автор “Споминів” був предстоятелем УГКЦ, його основна увага зосереджувалася на релігійно-церковних питаннях, і це певною мірою визначило також і пріорітети самого коментування. Тому чимало біограм стосується священнослужителів, насамперед єпископів та священиків. Не меншу увагу приділено політичним та громадським діячам, науковцям та діячам культури. Дещо менше в коментарях ми говоримо про осіб неукраїнського походження. Вони охарактеризовані вибірково і не так детально. Звичайно, не завжди вдалося ідентифікувати з точністю ту чи іншу особу, віднайти усі необхідні дані та докладно відтворити долю усіх згаданих діячів. Тому деякі персонажі так і залишилися для нас невідомими, про деяких, можливо, колись стануть відомі додаткові факти, але в межах визначеного часу та доступних нам джерел ми старалися зробити все можливе якнайкраще. Усі ці біограми можна читати як причинок до мартирології УГКЦ та української нації в часи радянського панування, і вони виразно показують, який масовий та бездушний був терор комуністичної влади супроти людей, що намагалися відстоювати свої релігійні та національні переконання.
    Водночас кілька слів слід сказати й про осіб, яких наші коментарі обходять мовчанкою або згадують дуже фрагментарно. Це стосується не лише жменьки епізодичних персонажів “Споминів”, але й деяких важливих героїв. До останніх належать представники радянської репресивної системи — слідчі, судді, прокурори та інші спіробітники органів держбезпеки й табірної системи ҐУЛАҐу. Про цих осіб важко знайти яку-небудь інформацію, та й навіть ті скупі відомості, що вдалося розшукати, далекі від об’єктивности, бо переважно походять із тих самих спецслужб, у яких ці агенти працювали. Наприклад, надана довідковою службою СБУ інформація про ранг слідчого, його термін служби й отримані нагороди не допомагає скласти уявлення про людину: ані про її справжній професійний шлях, ані про її людські якості. Владні структури дають слідчим Йосифа Сліпого Горюну, Крикуну, Защитіну та Майорову напрочуд зразкові характеристики, які цілком суперечать свідченням в’язнів, що мали болючий особистий досвід “спілкування” з цими людьми на допитах під час слідства. Сам Сліпий характеризує їх як жорстоких “звірів”, одного гіршого від іншого. Інформація про співробітників держбезпеки досі засекречена, так що часом не вдається навіть встановити повних імен і дат життя та смерти слідчих. Але навіть попри таку вбогу інформацію виразно впадає в очі той факт, що усі ці слідчі протрималися в органах безпеки до пенсії, після чого втішалися усіма привілеями, належними їм за вислугу років, і померли вже за незалежної України (ймовірно у 1990-х роках). Через брак відомостей ці особи залишаються для нас маловідомими і питання їх детальнішої характеристики залишається завданням для майбутніх досліджень.
    У коментарях ми намагалися також подати ширшу панораму суспільного та релігійного життя описуваного періоду. А тому крім біограм, які також виконують це завдання, окремі примітки пояснюють контекст події чи уточнюють її дату, місце, виправляють неточності тощо. Зокрема, щоб читач міг краще собі уявити умови життя в таборах, пересильних тюрмах та на засланні, ми подали також деякі короткі географічні та побутові характеристики основних пунктів перебування Йосифа Сліпого в період його ув’язнення та заслання.
    Звичайно ж, зібрати всі ці різноманітні відомості про події, час, обставини та дійових осіб “Споминів” було б неможливо без допомоги багатьох людей з різних куточків світу, за що їм належиться вдячність та визнання. Не вдаючись до довгого поіменного переліку, все ж хочемо подякувати всім, хто долучився до кропіткої праці над виданням чи то збором інформації, чи корисною порадою, чи просто словом заохочення та підтримки. Також висловлюємо особливу подяку рецензентам, чиї фахові коментарі допомогли вдосконалити текст книжки, Постуляційному центру беатифікації УГКЦ за поміч у зборі інформації про деяких священиків та Інститутові історії Церкви за наданий доступ до збірки фотографій для доповнення ілюстративного матеріялу книги. Окреме слово вдячности належиться всім колегам з Українського католицького університету, Інституту св. Климента Папи, Інституту екуменічних студій та Історичного архіву УГКЦ в Римі за їхню повсякчасну відкритість і готовність допомагати, за підтримку та плідну співпрацю.

    Марія Горяча

Список скорочень

    Твори — Твори кардинала Йосифа Сліпого Верховного Архиєпископа. У 18 томах / упоряд. Іван Хома та ін. Рим 1968–1996.
    І пізнаєте правду — “І пізнаєте правду…” (Йо 8, 32). 1953–1963: Документи, матеріали, світлини, 1953–1963. Львів 2004.
    Сергійчук — Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939–1987) / упор, і ред. Володимир Сергійчук, т. 1. Київ 2012.
    Шематизм — Дмитро Блажейовський. Історичний Шематизм Львівської Архиєпархії, т. 2. Київ 2004.
    Congregatio de Causis Sanctorum — Congregatio de Causis Sanctorum Leopolitana Ucrainorum et aliarum Beatificationis seu Declarationis Martyrii Servorum Dei Nicolai Charnetskyj Episcopi e Congregatione Ss.mi Redemptoris et XXV sociorum in odium Fidei, uti fertur, interfectorum. Positio super martyrio, тт. 1–2. Roma 2001.

    AH — Академія наук
    АРСР (= ACCP) — Автономна Радянська Соціялістична Республіка
    ВУАН — Всеукраїнська академія наук
    ВУЧК — Всеукракнская чрезвычайная комиссия
    ГДА СБУ — Галузевий державний архів Служби безпеки України
    ГПУ — Головне політичне управління
    ГУЛАГ — Главное управление лагерей
    ЖМП — Журнал Московской Патриархии
    ЗАГС — Запис актів громадського стану
    ЗОУНР — Західна область Української Народної Республіки
    ЗУНР — Західно-Українська Народна Республіка
    ІА УГКЦ — Історичний архів Української Греко-Католицької Церкви в Римі
    ІІЦ — Інститут історії Церкви
    КПУ, КП(б)У — Комуністична партія (більшовиків) України
    КПЗУ — Комуністична партія Західної України
    КГБ (КҐБ) — Комитет государственной безопасности
    КДБ — Комітет державної безпеки
    КК — Кримінальний кодекс
    КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу
    ЛНВ — Літературно-науковий вістник
    ЛНУ — Львівський національний університет
    МВД — Министерство внутренних дел
    МВС — Міністерство внутрішніх справ
    МГБ — Министерство государственной безопасности
    МДБ — Міністерство державної безпеки
    НАНУ — Національна академія наук України
    НКВД — Народный комиссариат внутренних дел
    НКВС — Народний комісаріят внутрішніх справ
    НКДБ — Народний комісаріят державної безпеки
    НТШ — Наукове товариство ім. Тараса Шевченка
    ОМСБОН — Отдельная мотострелковая бригада особого назначения
    ОУН — Організація українських націоналістів
    РНК — Рада народних комісарів (Раднарком)
    РПЦ — Російська Православна Церква
    РРФСР (= РСФСР) — Російська Радянська Федеративна Соціялістична Республіка
    СБУ — Служба безпеки України
    СИБЛОН (= СЛОН) — Сибирские лагеря особого назначения
    СИБУЛОН — Сибирское управление лагерей особого назначения
    СРСР (= СССР) — Союз Радянських Соціялістичних Республік
    США — Сполучені Штати Америки
    ТІ — Товариство Ісуса
    УАПЦ — Українська Автокефальна Православна Церква
    УБНТ — Українське богословське наукове товариство
    УВАН — Українська вільна академія наук
    УВО — Українська військова організація
    УВУ — Український вільний університет
    УГА — Українська галицька армія
    УГВР — Українська головна визвольна рада
    УГКЦ — Українська Греко-Католицька Церква
    УКДБ — управління Комітету державної безпеки
    УКУ — Український католицький університет
    УК УССР — Уголовный кодекс Украинской Советской Социалистической Республики
    УЛТ — Українське лікарське товариство
    УМДБ — управління Міністерства державної безпеки
    УМХ — Українська молодь Христові
    УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання
    УНР — Українська Народна Республіка
    УРСР — Українська Радянська Соціялістична Республіка
    УСС — Українські січові стрільці
    УПА — Українська повстанська армія
    УПЦ — Українська Православна Церква
    УЦК — Український центральний комітет
    ЦРУ — Центральне розвідувальне управління
    ЧНІ — Чин Найсвятішого Ізбавителя
    ЧСВВ — Чин святого Василія Великого
    ЦК КП(б)У — Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України
    ЦДІАЛ — Центральний державний історичний архів у м. Львові

    вид. — видання
    вип. — випуск
    вул. — вулиця
    г., гг. — год, годы
    див. — дивись
    док. — документ
    єп. — єпископ
    ім. — імени
    ісп. — ісповідник
    кард. — кардинал
    кн. — книга
    м. — місто
    митр. — митрополит
    о. — отець
    обл. — область
    оп. — опис
    патр. — патріярх
    пл. — площа
    прот. — протокол
    p., pp. — рік, роки
    ред. — редактор, редактори
    с. — село
    с. — сторінка, сторінки
    св. — святий
    свв. — святі
    сост. — составитель, составители
    спр. — справа
    ст. — століття
    т. — том
    т. зв. — так званий
    упор. — упорядник
    ф. — фонд
    ч. — частина, число
    OSBM — Ordo Sancti Basilii Magni
    SJ — Societas Jesu

ЙОСИФ СЛІПИЙ
СПОМИНИ

Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого

    Моє родинне село називається Заздрість, кажуть тому, що всі дооколичні міста і села завидували <його багатству>[33] і говорили, що воно справді є <оселею>[34], медом і молоком пливучою.
    Заздрість лежить на високій подільській рівнині, <між Серетом і Стрипою>[35], близько містечка Струсів, Теребовельського повіту. І з неї дуже добре видно Теребовельські і Струсівські гори, покриті лісами. Окружене воно, у віддалі <7-10 км>[36], в лучі колеса, на якого обводі на схід, над Серетом, села Ладичин, Кровінка, Налужжя, Варваринці[37], містечко Струсів, Острівець, Застіноче, Тютьків, Брикуля, Винявка; на заході, над Стрипою: Вишнівчик, Зарваниця, Гайворонка, Бурканів, Золотники, Богатківці, Бенева. І так замикають вони зі всіх сторін Заздрість.
    Багато з вичислених сіл пам’ятають княжі теребовельські часи. Кругом Заздрости широкі розлогі поля урожайного чорнозему. Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів, Заздрість попід гору, т. зв. Галицьку, на Пантелиху[38] до Зарваниці і далі на захід. Назва “гора Галицька” вказувала би, що шлях провадив до Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тою самою назвою. Мабуть мусіли і там, під заздрістянською Галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди, що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопано десь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно п’ять метрів довгий і <півтора метра>[39] широкий[40], з написами, про які була мова своєчасно в “Літературно-Науковім Вістнику”[41]. Його мусіли були привезти з Теребовельських гір, мабуть, як надгробник поляглому полководцеві, бо кругом глибокий чорнозем. Під пам’ятником найдено вапно, мабуть сліди розплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала в часі дощових пір водою.
    Кажуть, що Заздрість сама основана чи не Лянцкоронським,[42] хоч назва Бульваград вказує на давніші часи. Ще й по нинішні дні люди називають Бульва (Бульба), за обійстями Старої Заздрости, на якій викопували, як пригадую собі, старовинні глечики[43].
    У Заздрості на схід, північ і полуднє тягнеться степ аж до Стрипи, колись залятий озерами, які з часом сплили двома ріками. <Одна зветься Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету. Друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і також впадає до Серету>[44]. Між ними крилося дооколичне населення в часі татарських нападів.
    Осінню і весною шлях зі Заздрости до Пантелихи був дуже болотнистий і звано його пантелиськими болотами, які ввійшли навіть у проклони. Кажуть, що Пантелихою називалося і сільце, назване від жени якогось Пантелеймона, яку кликали Пантелиха. На розлогих озерах, зарослих ситником, осокою, трощею і палошником, виводилось весною багато птиць, диких качок, гусей, чайок, яструбів, куликів, жайворонків і вудвудів[45], деркачів, перепелиць, куропатв. З лісів налітало гайвороння. При берегах бродили бузьки з недалеких сіл і виловлювали жаби, які навесну влаштовували справдішні, голосні <на всю околицю>[46], концерти. На узгір’ях між озерами селяни косили сіна, а з часом орали і сіяли збіжжя, будували там окопи на пасіки і держали там дуже багато пчільних уліїв. На тих полях виводилися заяці, лиси, куниці, а в землі крилися хом’яки, їжаки і чорні крети. Часом забігали там вовки з теребовельських лісів. Навесну справді кипіло там життя. Налітало багато птиць, зеленілись трава і шуварі, пастухи наганяли худобу на пасовиська. Спів пастухів, ґеґання гусок, підпілікання перепелиць, мелодійні трелі жайворонків і тужливе скигління чайок зливалися в якусь чудову таємничу гармонійну своєрідну симфонію, якою захоплювались навіть необразовані сільські пастухи.
    Замітне і те, що увесь степ, а передусім доли над озерами, красувались щомісяця щораз то іншими цвітами, найперше білими, опісля синіми (синюхи), жовтими (лоташ) і червоними (вогники, червоний мачок і кукіль). Так що справді левада вбиралася в щораз то нові шати і представляла для ока щораз то новий величавий вид килимів. Цей чарівний образ змінявся вже на жнива, а в осені прибирав <сумовитий меланхолійний тон>[47]. Зимою степ ввесь замерзав, вкривався снігом, а серед трощі і ситнику висвистували сильні вітри свої грізні, а то й тужливі мелодії.
    Самі селяни, переважно заможні, хоч були і бідні зарібники, провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомости <подорожні мандрівні жебраки>[48], або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові і Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса, <а на степах передусім гречку для пчіл>[49], коноплі, лен, кукурудзу, просо, садили буряки, капусту, гарбузи, дині та огірки. На межах росли високий полин і чорнобіль. Садів було дуже мало, а багато верб, тополь і папіль. Вони надавали оселям затишного, вдумчивого, сумовитого виду.
    Весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні. Прегарні були літні вечори, коли пастухи <серед мелодійних співів>[50] приганяли худобу до села, а опісля пізно хлопці виводили коні на пасовиська на ніч, співаючи також прегарні пісні, ними самими уложені. Цікаво, що на багнах показувалися блудні огники і на тому тлі поставало багато різних оповідань. Пригадую собі одне, а саме, що такий огник запровадив одну жінку в таємничу криївку, в якій злі духи накидали їй в подолок горіючого вугілля, яке показалось, що це були гроші.
    Пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідних лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою. Довгими вечорами розказували собі при кужелі казки, оповідання і різні історії. Книжок було мало, але й тоді деякі грамотніші читали собі книжки в неділі і свята та вечорами в будні. В дуже багатьох хатах мали молитовники і відчитували акафісти.
    […][51] Мій батько Іван[52] походив із заможної родини. Назвисько[53] його властиво було Коберницький і так загально звали його в парохії, а Сліпим мали прозвати котрогось прадіда задля його високого росту і великих, навислих над очима, брів, хоч інші виводять рід від осліпленого поляками в Теребовлі мазепинця, що оселився зі синами на Заздрості. Всі родини Сліпих були дуже заможні і прегарні з лиця. Осліплений мазепинець мав заборонити синам зміняти назвисько “Сліпий”[54]. Чув я, що один з тих прадідів привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко покараний побоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку скасування панщини. В навечер’я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас з дому, по Святій вечері, ліхтар із засвіченою масляною лямпою і вішали її на хресті, що було видно ген далеко, в усьому селі.
    Батько водив мене нераз на гріб своїх батьків, а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягши в землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест у формі звізди, який пізніше поставлено на гробах поляглих стрільців.
    Дідо звався, мабуть, Семен[55]. Бабка Анна, з дому Сломінська, повдовівши, осталась з двома хлопцями в Заздрості[56]. Старший Йоан оженився з дочкою Романа Дичковського — Анастазією[57]. Другий дідо Роман був ще заможніший, бо своїм синам подарував у віно т. зв. паровий ґрунт, то значить по 36 морґів поля, і такий власник посилав на панщину тільки пару коней. Пішаки мали по 9 морґів і посилали одного робітника, а безземельні самі мали іти на панщину. Роман, крім великої ґрунтової посілости, торгував ще волами. Мав він велику хату, здається, найбільшу в Заздрості, загалом дуже обширне обійстя. Був, як оповідала мати, лисий, бо часто приїздив до нього ґраф зі Струсова позичати гроші, і тоді він виходив зустрічати ґрафа з відкритою головою, навіть взимі, на що звертали йому увагу з огляду на перестуду.
    Отець-парох радник Теодор Цегельський[58] в Струсові, наслідник на парохії о. Ляторовського[59], показував мені дуже велику монстранцію, срібну, позолочену, яку справив Роман Дичковський і поклав на ній свій підпис. Розбагатівши, він купив фільварок у Хмелівці, недалеко Зарваниці, куди перенісся відтак з усією родиною, а обійстя в Заздрості перейняв пізніше його <син, Йосиф Дичковський>[60], що оженився з Медицькою в Мужилові, біля Підгаєць. Здається, що господар з Йосифа був невеликий, бо залюбки читав книжки, а мало займався ґаздівством. Мусів бути він середньо образований, бо одну його природничу книжку показувала мені мати, збережену по його смерти. І ця книжка свідчила би про вищесказане і непересічне знання.
    Але вернім до Хмелівки. Господарка була велика. Дідо був дуже зайнятий нею і видно, що був розумний господар, коли в тих часах і тих умовинах умів дати собі раду. Його перша жена походила з Настасова. Одначе померла, мабуть, на серцеву недугу таки в Настасові. Тоді дідо оженився вдруге з Варварою Янусєвич з Вишнівчика біля Зарваниці.
    Прадід по мамі, також дуже заможний міщанин, Вишневецький-Янусєвич[61] оженився був з греко-католичкою, а тому, що мешкав біля костела з чудотворною іконою Матері Божої, не хотів носити дітей-дівчат хрестити до церкви, тільки хрестив їх в костелі, і вони стали латинського обряду[62].
    Варвара, жена Романа, переїхала до Винявки, якої назву австрійці чи поляки перемінили з Винявки на Хмелівку задля програної битви з повстанцями[63]. Роман мав <трьох синів, найстаршого Гавриїла, згаданого Йосифа і наймолодшого Миколая>[64], та п’ять доньок, які повидавав замуж за дуже заможних господарів, на Поділлю, а й вони мали по кілька дочок, і звідси так поширився латинський обряд, бо випадок з прадідом Янусєвичем був лише один з багатьох.
    Дідо Роман став знову складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він в господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати <на це>[65] уваги. Одної ночі, оповідала мати, напали на діда кільканадцять людей, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоб не кричав, дітей, між ними і матір, малу дівчинку, замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали: “Кладешся до ряду, давай коляду”, <то значить: «Ти дідич, давай гроші на повстання».>[66] <Як показалося, були це польські повстанці, які збирали гроші на повстання від польських дідичів>.[67] Перешукали всі речі, скрині, одежу, полотна, позабирали всі гроші і цінності, а на другий день позбирано багато актів, порозкиданих по саді. Забрали тоді дуже поважну суму, як на ті часи, кілька чи кільканадцять тисяч золотих.[68] Дідо став знову складати гроші і за них опісля побудував церкву в Заздрості, виповнюючи, як здається, свій обіт.[69]
    Пригадую собі також оповідання батьків, що ґраф, який продав фільварок у Винявці, підпоями урядників скасував контракт, і процес тягнувся довго, аж вкінці [хтось] із служачих ґрафа, скривджений паном, прийшов до діда Романа і сказав, що він за винагородою посвідчить лож. І дійсно, дідо купив йому гарну одежу, дав йому бажану нагороду і поїхав з ним і з адвокатом та й добився потвердження контракту.
    Дідо Роман любив батька[70] і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові[71], з якої походить суддя Сіканович у Лондоні, Анґлія[72], третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості[73], дуже заможного, […][74], четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові, <шосту, в Микулинцях, Костецьку, якої син був австрійським ґенералом, а другий — судовим радником у Львові, членом і управителем Ставропігійського Інституту>.[75] Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток-фільварок у Винявці. <…>[76] Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських[77], дуже заможних, в Заздрості[78]. Дідо Роман похований у Винявці, в гробівці з великим крицевим хрестом, бабка Варвара — у Вишнівчику, рівно ж з крицевим надгробником.
    Родина в батьків була численна. Найстарший брат Микола помер останній, після арешту большевиками в 1944–1945 pp.[79] Першою померла сестра Марія, замужна Янковська[80], друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло[81][82] і сестра Францішка, замужна Дичковська[83] (мати о. Миколи Дичковського[84]), брат Роман[85] і наймолодша сестра Євгенія, замужна Крупа,[86] похоронені з батьками в Заздрості, в родинному гробівці на кладбищі біля церкви. Брат Володимир загинув в часі Першої війни[87], в лікарській службі[88].

Дитинство

    Я народився, як останній син, 17 лютого 1892 року. Моя тітка Розалія Янковська оповідала, що я, як дитина, був хоровитий, і що батьки стратили були надію на моє життя. Вона, одначе, повезла мене до лікаря Гразделіка до Струсова чи до Микулинець, і я опісля подужав. Тому що мати хворіла, батьки найняли няньку, яку звали Бундихою, і вона мене кормила. Здається, її назвисько — Бунда. Я, як хлопець, її бачив опісля, але тільки раз, приходила з іншого села, в якому жила, нас відвідати і за підмогою. Одначе я не пам’ятаю її вигляду.
    Як перші спомини з діточих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу й обуву старших, щоби забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутности матері. І ще одна жахлива подія лишилася мені в тямці. При одній вулиці, в тому самому ряді, через двоє сусідів, було велике обійстя — Крупи, це були, оскільки тямлю, сестра батька, бо ми кликали її тіткою, і сам дідо Крупа був якимсь свояком, про що ближче не пригадую собі. Десь перед полуднем зачала горіти їх хата, і в пожежі згоріла також і тітка. Люди з довгої вулиці зачали виносити з домів все своє добро, виганяти худобу на протилежну толоку, на якій пасли свою худобу, коні, вівці, гуси і інші, і з якої в углі брали глину, сиву і жовту, для своїх нераз чепурних ліплянок. Тоді і мене винесли на толоку, з постелями і ліжками, а навіть відчіпали двері від кімнат, хлівів, стоділ і т. д. Худоба, почувши дим, зачала ревіти, і в мені лишився від того реву якийсь сум і ляк, як передвісник великого нещастя.
    Пригадую собі також подібну сцену, як російські війська відступали в 1915 році з Поділля за Збруч і палили за собою що попало. Це було під ніч, і люди виганяли свою худобу на городи, щоби зберегти її перед грабіжжю. Одначе худоба піднесла тоді відразливий рев, який втих щойно над раном.
    З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і собі і прохав, щоби провели мені молитву батько або мати перед їдою рано і перед спанням. Так само і в пості, за їх прикладом, бив я щодня поклони і постив строго.
    Я любив ходити також з матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову і т. п. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а свячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої худоби.
    <Знаю також, що ранком вліті вибігав я до городу, щоби подивитися, як розквітався мак, бо ввечір завважував я на билинах замкнені пупляшки, а вранці розцвивший цвіт, однак ніколи мені не вдалося це побачити>[89]. А цікавило мене тим більше, що хлопці і дівчата нераз розповідали про таємничий цвіт папороті, якої на заздростянських степах росло багато, і якої цвіт опівночі мав приносити якесь велике щастя.
    Мене брали хлопці нераз на руки і носили з собою, коли ходили колядувати або віншувати на свята і на Новий Рік. Знаю також, що дуже радо був я з ними на музиках. Я тоді вже завважував, коли грали, різницю між своїм домом і чужими. Пригадую собі, що коли їх гостили пирогами, я не любив їх їсти. Вже більше смакували мені цукорки, обаранки (бублики), привезені батьками з ярмарків.
    <Коли настав мені шостий рік,>[90] брат Роман купив український буквар і, зимовими вечорами, зачав вчити мене читати. А коли мене записали до школи, до якої я просто рвався, то для мене читання була вже <відома річ>[91]. Не маючи під рукою документів жодних, я обчисляю, що до школи почав я ходити найправдоподібніше 1898–1899 року. Школа була через дорогу від нашого дому, і недалеко було ходити та й навіть чути дзвінок, і біг я чимскорше з дому до школи. Учитель Йосиф Новіцький і його жена відносилися до нас дуже добре, і батьки радо помагали учителям — чи підводами, чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька звалася Кунце, якась своячка старости в Теребовлі. Вона рівно ж вирізнювала мене з-поміж усіх дітей, задля моїх поступів у науці.
    Учитель Йосиф Новіцький — поляк, але говорив з людьми по-українськи, мав коло школи великий сад і часто присилав нам овочі[92], що в Заздрості було лакомим присмаком. Перед школою був городець з горіхами і з незвичайно дбайливо удержаним цвітником. Він [учитель — МГ] був дуже великим любителем квітів і вазонків, спроваджував насіння і був прикладом культури для усього села.
    На другому році я зачав вчитися по-польськи, а на третьому по-німецьки, але вдома, тому що мати вміла трохи по-німецьки, а брат Микола мав німецькі букварі і книжки, і вони дещо мені помагали в початковій науці. Знаю, що після азбуки починалися слова: “Ich bin jung, du bist klein…”[93] і т. д. Батько, зглядно брат Микола, радив відвезти мене до німецьких колоністів, на Коноплівці (властиво, Конопківка), між Ладичином і Микулинцями, щоби там навчитися німецької мови, через розговор. Одначе щастя, що так не сталося, бо вони були протестанти і мали свою “кірху”[94], і це могло би на хлопчині кепсько відбитися, тим більше, що німці вважали себе за культурніших від всіх інших.
    Другою такою близькою колонією, хоч меншою, було поселення німців на Пантелисі, званою Найтичин. Я їх бачив нераз, і вони приїздили до нас, за різними посвідками, бо в нас була громадська канцелярія і батько був близько 20 літ війтом в селі. Пізніше, коли я вже був у гімназії, то батько зрікся, бо це робило йому дуже багато клопотів. Закінчивши третій рік народньої школи в Заздрості, я вже не мав виглядів на вищу науку в місцевій школі. З тим і кінчиться мій постійний побут у Заздрості. В пізнішому часі я лише вряди-годи приїжджав додому на вакації.
    Про особи, які тоді найбільше заважили на мойому житті, крім згаданих братів, були мої батьки. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував — то дім, то стайні, то стодоли, то шопи, і дуже багато займався громадськими справами. Щоби діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіми в згоді, ходили до церкви і до школи, працювали, — це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любови і прихильности, і якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми.
    Учителька подобалася мені ще й тим, що завжди <старалася>[95] бути безсторонною, і я пам’ятаю, як вона казала за кару стояти своїй своячці насередині кляси за якийсь там непослух. А карали тоді в клясі тростиною по руці, а то й по плечах. Натомість непослушних і лінивих карано клячанням насередині кляси, наганами, завзиванням батьків і т. п. Я не був ніколи караний, а навіть якесь непривітне, грубе слово, викрик дуже мене боліли, і я не міг того забути.
    На другому році вчила мене вже друга учителька, Ева, не пригадую собі вже її назвиська. На третьому році вчив мене учитель Йосиф Новіцький. Перед Різдвяними святами він зробив мені дуже гарну, велику, звізду, з повирізуваними на небозводі різнокольоровими планетами: сонцем, місяцем, звіздами. А коли хлопці її в мене вкрали, то він зробив мені другу. В пізніших літах, коли помер управитель школи Йосиф Новіцький, то на його місце прийшов, оскільки тямлю, Добжинський, за якого вийшла замуж згадана учителька Ева. Одначе вони не тішилися тими симпатіями, які мав їхній попередник в громаді.
    Дуже милі спомини лишили в мені обидва священики. Парохом Струсова, до якого належало кілька дочерних церков, між ними і Заздрість, був о. Теодор Цегельський. Він був людиною дуже церковною, інтеліґентною, тактовною і національно свідомою. Разом з о. Світеньким в Ладичині[96] належав до найкращих проповідників на Поділлю. Крім того, був він проповідником народнього життя, зорганізував обезпеченеве товариство “Дністер”, яке провадив дяк Гірняк, дуже шанований вірними, батько відомих священиків і професорів Гірняків. Важним чинником суспільної діяльности парохії була також заложена ним позичкова каса в Струсові. Отця Теодора Цегельського бачив я рідко, звичайно тоді, як [він] приїздив на якісь наради до батька і при тій нагоді хрестив у нас і діти з парохії. Він став парохом, як я вже згадував, після о. Ляторовського[97], якого я вже не пам’ятаю і чув про нього лише з оповідань батьків.
    Сотрудником був о. Левицький[98], батько декана о. Романа в Братківцях коло Стрия[99]. Його дуже любили і діти, і старші. Дуже гарно співав він Службу Божу і загалом мав великий комунікативний дар. Він приїздив передусім вліті — в травні, червні і, мабуть, липні, 1-го і 15-го, та й щочетвертої неділі місяця, впродовж року. Бо, як я згадував, дідо Роман побудував церкву в Заздрості з тим, щоби за нього і за його родину відправлялася Служба Божа 1-го і 15-го травня, 1-го і 15-го червня і 1-го і 15-го липня. Тоді, як приїжджав священик, звичайно сотрудник, то переводив катехизацію дітей, сповідав, відвідував хворих і полагоджував усі душпастирські справи в селі.
    Я спершу приходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золоті ангели, які стояли по обох боках кивота. Церква була мистецько розмальована мистцем Копровським[100]. Десь на шостому році життя приступив я перший раз до Святої Сповіді. Велике вражіння на мене зробив звичай, як священик накрив мені голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці-другім, ми могли вже причащатися. Коли сотрудник, о. Левицький, був перенесений на іншу парохію, тоді прийшов на його місце о. Плятон Карпінський[101], священик книжний, побожний і добродушний. Він часто катехизував. Після Йордану сотрудники ходили з свяченою водою по домах і тоді давали мені завжди або медалики, або образці.
    Коли о. Плятон Карпінський був сотрудником, тоді припала в червні візитація митр. Андрея Шептицького. В громаді пішли великі приготування. Батько з уряду мусів зайнятися побудованням тріюмфальної брами, вирівнянням доріг, бандерії та іншими приготуваннями. Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх, зокрема його висока постать видніла понад всіми. Приїхало багато людей з сусідних парохій. Пригадую собі, що він був убраний у фіолетну рясу, з пюскою на голові. Дівчата сипали цвіти перед ним, між ними була і моя сестричка Євгенія. Під церквою поставили фотель, і він сповідав людей. Опісля о. Плятон представив Митрополитові учнів, а нас було з кілька-десять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: “Що то є общеніє святих?”[102], на що дав я вдоволяючу відповідь.
    Очевидно, на це торжество приїхало багато священиків. З Митрополитом був тоді, здається, о. митрат Бачинський,[103] що походив з села Сороцьке недалеко Теребовлі. Обід відбувся в мойого вуйка, Миколи Дичковського, що мав дуже гарний, мурований (з цегли) дім і широкі кімнати. Митрополит знав його вже тому, що його син Григорій був парохом недалеко Бережан[104]. Вуйко Микола Дичковський був образований, скінчив середню школу[105] і післав свого найстаршого сина Григорія до школи в Тернополі, а опісля до Львова на теологію. Він був першим, що вчився в школах зі Заздрости. Другим був отець Тимотей Василевич (Сліпий), син дядька Василя Сліпого і тітки Францішки Дичковської[106]. Третім був Іван Слободяник,[107] що перервав гімназійні студії і був учителем у Вишнівчику, Завалові і в Станиславові, в приготовчій гімназійній клясі. Четвертим був Юліян Мушинський, поляк, мій кревний через свою маму, Анну Дичковську. П’ятим був брат Тимотея, д-р Родіон Сліпий[108], шостим був я, а сьомим — отець Микола Дичковський[109] і опісля численні інші.
    Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різними парохіяльними і народніми справами. Під час від’їзду Митрополита пращало його багато процесій і бандерій, і він, якщо не милюся, вернувся зі Заздрости до Струсова, а опісля через Дарахів поїхав до Зарваниці.
    Хоч я був слабого здоров’я, одначе, як тямлю, не хорував. Раз тільки зробилося мені дуже погано в школі і мене відвели додому, я зачав мліти, але то перейшло безслідно. Друге, то була недуга кору чи віспи. Хоч я був щеплений, то все-таки переходив її важко, бо мав високу горячку, і мабуть приїздив лікар Гразделік зі Струсова. Третій такий випадок, то було звихнення руки. Десь вночі, <мене переносили>[110] неуважно сплячого, і тоді, не знаю, в який спосіб, я звихнув собі руку. Рано я не міг вже нею рухати. Закликали тоді стару женщину Феліксиху, яка натягала мені руку, а це дуже боліло — так, що я плакав попід небеса. Пригадую собі, що тоді, щоби мене забавити і відірвати від плачу, мати запровадила мене до другої кімнати, де відбувалось якесь зібрання, бо приїхали були якісь відпоручники з Теребовлі, через Пантелиху. Один з них держав на коліні маленького зайчика. Коли я спитав, що то таке, почув відповідь, що це зайчик. Я не розумів того слова, бо в Заздрості зайчика називали “сплюх”. Коли опухлина від звихнення не уступала, то брат Микола повіз мене візком до Застіноча (Бернадівка, Застіноче, Острівець — це давні княжі оселі). Тоді перший раз я їхав вздовж великої ріки Серету і зобачив Теребовельські гори, з яких добували червоний камінь на фіґури і пам’ятники. Ми заїхали на обійстя до якоїсь старшої жінки. Вона була дуже лагідна, розв’язала мою руку, зняла її з перев’язки на шиї, загріла сироватки, що остає по відгріттю квасного молока і по відділенню сиру. Я держав руку з кільканадцять хвилин у сироватці, вона легенько натискала на кість так, що рука прийшла до нормального стану.
    Я тоді перший раз побачив чуже село. Там не було ні столів, ні великих стаєн, ні стоділ, але муровані хати і невеличкі господарські загороди. Нераз їздив я також з батьками на Службу Божу зі Заздрости до Струсова, бачив розлогі поля і передусім Бернадівські поля виглядали мені, як помальовані різнобарвно довгі смуги: зелені, жовті, чорні. Видно, що хлоп’яче око було ще нерозвинене. Звичайно було це літом. Струсівська церква була невелика, і Служба Божа правилася за церквою, під березами, бо приходило багато людей, і співом народу провадив хор. Було це недалеко палат і парку ґрафа Голуховського.
    Другий раз їздив я з братом Миколою до Микулинець, до окуліста. Ми їхали через Ладичин і Конопківку. Ладичинські обійстя видавались мені маленькими в порівнянню до заздрістянських. Навпаки конопківські доми вже були побудовані симетрично, віддалені від себе цвітниками, з гарно помальованими вікнами. Ми переїхали через міст на Сереті, я бачив тоді ґрафську палату нагорі. Ми заїхали на ринок, і тоді вперше побачив я кози, що свобідно ходили по ринку і виїдали оставлену селянами пашню. Бачив я тоді і багато бородатих жидів, купецькі склепи, торгівців збіжжям і худобою. Тоді також перший раз побачив я містечко, більше від Струсова.
    Пізніше їздив я також раз з батьками на Успення до Тернополя, і місто зробило на мене ще більше враження, зокрема довгі вулиці, камениці, огороди, світські міські убрання, прохожі на тротуарах, крамниці. Це був річний ярмарок на коней, і на кінській торговиці появилась їх незвичайно велика кількість від найнижчої до найвищої якости. То були справді голововоротні крики, сварки і торги. Такої суматохи, як хлопчина, я ще не бачив.
    З побутових звичаїв тямлю добре Святі вечері перед Різдвом і Богоявленням. Брати вносили завжди сніп пшениці — дідух, солому на землю, сіно на стіл. Під стіл клали упряж, сокиру і інше — на знак повного відпочинку в господарстві. В домах менш заможних вносили сніп вівса, а може жита, замість пшениці. На столі, застеленім скатертю, клали книші зі застромленою в книш свічкою, яка горіла через цілу вечерю. Звичайно батько подавав, з побажаннями, просфору з медом, а кожний приходив і, приймаючи, цілував руку. Найперше мати, а опісля всі діти, по старшині, і всі слуги. Після того подавали рибу (судака або щупака) студжену, а на конець — кутю. При тому колядували. Свята тривали три дні, і приїздило багато гостей, колядників з вертепом. Гамір в селі був великий. Хто тільки міг з родини, їхав до церкви в Струсові. Я, очевидно тому, що була зима, оставав вдома.
    Навечер’я Богоявлення обходили так само, з тою різницею, що в полуднє Навечер’я привозили свячену воду зі Струсова і батько кропилом святив всі кімнати, ціле обійстя, стодоли, стайні і інше, <а брат Володимир або я носили за батьком Йорданські книші>.‘ На Йордан їхали до Струсова. В Навечер’я і на сам Йордан всі постили до свяченої води. Йорданську воду зберігано вдома у фляшці цілий рік, і мати нею кропила, коли перший раз виганяли худобу на пасовисько і коли перший раз виїжджали сіяти збіжжя навесні, а часом і кропили домовину для мерця.
    Перший виїзд на сівбу мав дуже святочний характер, коли виїжджало щонайменше чотири або й більше фір[111] з насінням у великих мішках, борони і плуги, запряжені кільканадцятьми кіньми. Всі знімали шапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь рівно ж побожно хрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сівачів, худобу, насіння і рільниче знаряддя. Це була справді патріярхальна-єратична[112] сцена, що наповнювала всіх повагою, надією і відданням на Бога. Рівно ж, коли виганяли худобу навесні на пасовиська, сонце вже пригрівало добре, як пастухи випускали зі стаєн на подвір’я ввесь рогатий скот. Мати свяченою водою і свяченим зіллям кропила всю худобу, пастухи брали посвячені лози і, з молитвою про захорону від недуги, нещастя і припадків, виганяли скот на дорогу, а опісля далі на пасовисько, в степ. Пастухам мусіло помагати багато хлопців, бо корови завертали домів, не хотіли йти, і треба було їх підганяти. Звичайно їхав на візку і супроводжав їх батько, а інші хлопці на возах везли деревляні обори, дрова, околоти, солому, мотуззя на припони і на пасовиськах ставили деревляні загороди і буди та хлівці для пастухів. Прилагоджували також затишні місця на подої корів. Великою язвою для худоби на степах вдень були бомки, великі і малі, і мухи, що нераз цілими роями обсідали худобу, і треба було розкладати вогонь, окури, щоб їх димом відганяти. Натомість вночі докучали комарі, на яких рівно ж одиноким ліком був їдкий дим. Чому благословила свяченою водою мати, а не батько, не знаю. Але такий був звичай, що на Йордан усе обійстя благословив і кропив свяченою водою батько, а навесні виправляла мати. Нема сумніву, що це старовинні сліди матріярхального звичаю і пошани.
    У жнива приносили женці і косарі вінці, за що обов’язково одержували якийсь даток на розривку або на пиво, часом була й музика. Такий самий звичай був, коли зводили крокви на якомусь новопоставленому будинкові. Осінню починались сльоти. Дорога була дуже важка через село, а тоді звичайно возили із заздростянської фільваркової гуральні горівку — ганталами[113] на стацію[114] до Струсова, і тоді <були крики на дорозі, биття коней, бичування і т. п.>[115] Взимі, вечорами, брати читали якісь книжки. Пам’ятаю добре, як брат Володимир читав життєпис Сократа, і я дуже плакав, коли оповідалось про його смерть. <Так само зворушлива була поема про “Побіг трьох братів з неволі (Азова)”>.[116] Співчуття до терплячих зворушувало мене завжди до сліз.
    Убогих ніколи не відпускали з дому з порожніми руками, навіть і як він був знаний не з дуже доброго боку. Передусім коли приходив недужий за одежею <або коли просили нового полотна>[117] на білля для мерця, то мати з засади не відказувала. Так само і батько на передновку кожному давав збіжжя, якщо кому вийшов хліб і потребував на прожиток. Коли приходили мами з малими дітками, мати завжди давала молоко, муку, сир і одежу. Коли везли мерця, всі виходили перед хату, обсаджену великими деревами, і відмовляли молитву та задержували священика на Євангеліє. Раз, коли нікого не було, вийшов я сам і ждав, аж привезуть мерця. Хоч була це зима, був я з відкритою головою, і дуже за те потім хвалили мене сусіди.
    Перед Великодніми святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги[118], давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим, незаможним. На Страсті і до Плащениці їхали до Струсова, в Суботу[119] святили паски, а на саме Воскресення досвіта, рівно ж до Струсова, бо в Заздрості рідко коли правилася Воскресна Утреня і Служба Божа, хіба в Суботу святили паски. Вже на другий день бувала Служба Божа, передусім для дітей, дівчата виводили гаїлки[120], а хлопці дзвонили цілими днями.
    Я мав ту приємність, що старші хлопці брали мене з собою на пасовиська в степ. На степах росло багато лоташу, кашки, коситиня, синюха, козельця, а передусім кмену, кваску і суниць. Великі стада чайок, гусок і качок перелітали з озера на озеро. Йшли ми звичайно перед полуднем пішком з п’ять кілометрів, під Пантелиху. Там було наше велике пасовисько, обори для худоби, і там звичайно вигнана худоба оставала на день і на ніч, а тільки дійні корови приганяли на ніч додому. Степ зачинав вже зеленіти, виростала нова осока і троща, бо старі повсихали, дорога вже підсохла, в озерах синіла вода, плавали качки і скигліли чайки, поважно бродили бузьки і чаплі. А мене все хлопці натягали, як відповісти, бо степові чайки питаються: “Чий ти?” На осокових купинах озер чайки, качки і інші птички звивали вже свої гнізда, і я тоді перший раз бачив яєчка диких птиць.
    Як я сказав, озер було багато, і деякі мали свої імена: Циганове, Леєве, мабуть, Синє. І декотрі з них були дуже великі, бо обнимали зі 100 гектарів. Згодом вода спливала річками, озера маліли, виростала трава, сіно, а опісля й орали люди та сіяли збіжжя. Коли був посушний рік, то степ був дуже урожайний, а коли мокрий, то все підгнивало. Тоді ґрунти збоку Ладичина, Налужжя, Варваринець, Дарахова були плодотворніші. На пантелиськім-заздрістянськім степі передусім сіяли дуже багато гречки і виводили пасіки, з яких пчоли збирали мід. Про це була вже мова передше.
    Близько села, недалеко панського двора, росли височезні тополі і паплі. Одно озеро було обсаджене височезними тополями, вони давали незвичайно, кількаразово сильніший відгомін, і пастухи говорили, що то нечисті сили там відзиваються, про які оповідали різні фантастичні події. Брат Микола, мабуть найспосібніший з нас усіх, мав також м’ягке і милосердне серце і для вбогих давав останню сорочку (часом його і надуживали), оповідав таку подію. Коли він був ще хлопцем, повтікали десь коні, і він загнався за ними аж в ті тополі, а вже вечоріло. Нараз побачив він перед собою якогось їздця з закуреним папіросом. Брат підбігав до нього, але їздець віддалювався, але коли він таки підбігав до нього, то зірвався великий вітер і зірвав братові капелюх. Він побіг за капелюхом, а їздець за той час зник. Подібних оповідань кружляло багато. І я сам, ще як хлопчина, бачив огники, що блимали пізними вечорами над багнами.
    Ще з тих моїх найранших хлоп’ячих літ осталась мені в пам’яті така подія. Раз ранньою осінню з поспіхом вибирались сівачі, пастухи виганяли худобу. Всі спішилися, брами були поотвирані, і частина худоби побігла через городи ген на доли в Заставки. Мене післали за нею ще з одним сусідським хлопцем — Франком. Ми йшли, йшли і нічого не находили, і я сказав, що будемо вертатися. Я затямив собі напрям, звідки ми прийшли, і казав вертатися назад тою самою дорогою до села, але Франко вказав на противний напрям, бо стратив зовсім орієнтацію і пішов в противний бік, а я вернувся домів. На другий день привіз його якийсь селянин з сусіднього села до Заздрости. Я тоді зрозумів перший раз, що то значить “чіпається когось блуд”. Бо нераз оповідали візники-погоничі, що на долах і перехрестях чіпається когось блуд, і тому вони тратили орієнтацію. Я ще другий раз, вже як священик, їхав до Вишнівчика, і мій візник стратив голову та хотів за всяку ціну їхати в противний бік. Цей хлопчина Франко, з яким я бавився, здається, що по році помер нагло. Ще цілий день перед тим і вечером ми бігали по толоці і бавилися хованки, а на другий день рано мені сказали, що Франко помер. Може це була яка серцева хвороба, але мені було дуже і жалко, і лячно, і нераз приходило мені на думку, що я можу так само заснути і не встати. Коли його клали до труни, я дуже плакав за ним, а так само заводила і його мачуха, що колись служила в нас і була дуже прив’язаною сусідкою. Він був латинського обряду, і тому нашим возом відвезено його до Струсова, де похоронено на окремому польському кладбищі. Очевидно, його батько, він та брати і загал латинників рахувалися поляками, хоч ніхто з них не вмів по-польськи говорити. Мати розповідала, що попередні струсівські латинські парохи говорили з людьми по-українськи на сповіді і коли ходили по коляді та в часі якихсь церковних богослужень. Щойно пізніше молоді сотрудники почали впоювати в нарід, що вони поляки, бо говорять по-польськи “Ojcze nasz”[121].
    Кругом поля, у промірі яких 20 км, належали переважно до струсівчан, налужан і варваринчан. Одначе, завдяки працьовитости і ощадности заздрістян, вони повідкуплювали всі ті поля. Налужецька, варваринецька, струсівська і теребовельська шляхта та жиди не любили працювати на полі, і заздростяни завжди сміялися з тих шляхтичів, що вони зітхали все: “Боже, Боже”, — завжди гарно вбраних, але лінивих до праці. А Бог відповідав: “Чого ти, небоже?” — Тоді шляхтич: “Їсти, Боже”. — А Бог: “Роби, небоже”. — А шляхтич Богові: “Коли шляхтич, Боже?” — бо, мовляв, шляхтич не працює.
    На варваринецьких полях, здається, була якась дивна оселя, бо з тих піль привозили орачі великі теребовельські плити, і земля дудніла, коли плуг переходив. Навіть отворили були якийсь льох, але батько казав закрити з боязні перед комісіями і вивласненням, і так воно осталося по нинішний день. Хоч варто би їх там розкопати.
    У Струсові був колись монастир оо. Василіян, над Серетом, з прегарною церквою у візантійському стилі з небозвідною копулою та чудовим видом на заздрістянські поля і степи. Цісар Йосиф II скасував цей монастир і віддав церкву на латинський костел. Біля тої церкви було кладбище, на якому похоронена моя найстарша сестра Марія, замужна Янковська. Вона спочиває біля заздрістянського учителя з женою, що вчив перед Новіцьким і тішився рівно ж доброю славою в громаді. Мати завжди згадувала його дуже прихильно. Над гробом стоїть великий крицевий хрест. З тої церкви, кажуть, веде критий підземний коритар аж до Теребовлі. Мабуть це також з татарських часів, бо в Каменці татари довго панували.
    Сусідні поля називалися дубовецькі, мабуть тому, що там росли великі дуби. Здається, що все те пам’ятало татарські і старокняжі часи, бо викопували там, на дубовецьких полях, зігнилі пеньки і коріння.
    Ноша заздростян, відколи я тямлю, була шляхотська. Здається, що перебрали її від струсівської і теребовельської шляхти. Хоч в сусідних селах була ще скитська ноша.
    Ще дві такі події з тих дитячих літ насуваються мені на пам’ять. А то перше, коли справляли весілля, а друге, коли були військові маневри. Коли віддавалася дівчина в селі, тоді з гарно заплетеними косами, з безліччю пестрих стяжок, коралів і намиста йшла з дружками до знакомих просити на весілля. Тямлю, як молода, прийшовши до нас, три рази падала до ніг мамі, мати її завжди підносила. Мене цілувала в голову і лице та просила на весілля. Заможнішу молоду супроводжали музики — то була дуже зворушлива сільська екзотика.
    Вряди-годи відбувалися також маневри на заздростянських полях. Кіннота і піхота переходила через село і тоді притягала до себе видців, а передусім дітвору. Військовий мундур, зброя, коні, сідла, брязкіт, команда, марш, погоня пересувалися, немов у калейдоскопі, перед очима. Перший раз в житті бачивши такі видовища, мене дуже заболіло, як один старшина штовхнув шаблею в груди одного жовніра за те, що він при напоюванні коней нарушив чергу. Загалом всякі неправильності, грубості, нечемності мене дуже боліли. І я не міг ніколи забути, де б вони не діялися, і від кого вони не походили б, навіть і в радянських тюрмах.
    Батько, бувало, їздив по урядах, щоби відсунути ті маневри, переконуючи відносні[122] власті, що маневри знищать увесь урожай, що терен є рівний і непригожий на маневри, нема звідки робити набігів і хоронитись перед противником, нема приміщення для війська, трудний довіз футражу[123] і т. п. Часом то переконувало, а часом ні, і тоді був рідкий театр для дітвори.
    У селі не було тоді ще читалень “Просвіти”, а основано їх щойно пізніше, одначе приходили книжки з “Просвіти” і багато з “Общества Качковського”[124], якого члени звали себе тоді твердими русинами, що рішучо не було однозначне з пізнішим <москвофільством>.[125] І я сам читав тоді ті книжки і слухав, як в них висмівалося поляків, величалося русинів, передусім видвигалося вищість обряду. На весіллю у вуйка Миколи Дичковського я чув деклямації віршів Шевченка, які деклямував наш свояк Гарматій (не пам’ятаю села біля Бережан, де вони мешкали), бо в тій родині була велика національна свідомість.

Наука у Вишнівчику

    У 1901 або 1902 році, після Успення, на який-то празник батьки з правила їздили до Налужжя, бо мали велике набоженство до Матері Божої, батько сказав мені, що я поїду на дальшу науку до Вишнівчика. Мати почала прилагоджувати мені одежу, взуття і всю потрібну виправу, а я також хотів лишити все в порядку. В садку обкопав щепи, попідчімхував, попересаджував цвіти і одного дня попращався з всіми вдома, поцілував руку матері та й з плачем поїхав з батьком на візку (які виробляли в парохії біля Золочева) попід галицьку гору, через степ і через горб біля нашого великого пасовиська (кільканадцять морґів). Батько ще зліз і подивився до пастухів і на худобу, і ми поїхали далі, через Пантелиху на Золотники, Бурканів, через галицькі поля Вишнівчика до Гайворонки, а опісля через міст на Стрипі до <Вишнівчика. Тою дорогою і передше я їхав з мамою>[126], як малий хлопчина, але мало собі її пригадую. Ми заїхали до сестри Розалії, яка була віддана за Гриневичем. Вони обоє з дітьми вийшли нам назустріч, дуже радо і по-діточому привітали батька. Шваґер, Йосиф Гриневич, був заможний господар, мав звише 150 морґів поля і велику господарку.
    Містечко Вишнівчик лежить біля Зарваниці над Стрипою. Воно три-чотири рази більше від Заздрости. Господарі далеко більше маючі, одначе менше господарні, та й заздрістяни говорили, що вони любили пити. Справді, в містечку стояла величезна корчма, до якої заїздили фірами, та й часто сиділо там багато любителів горівки, а деякі сміялись, що Вишнівецька міська рада засідала в корчмі. Було це рішучою пересадою, бо у Вишнівчику було дуже багато заможних поважних господарів, вони вже поставили тоді велику церкву і не менший костел. Головні родини називалися, наскільки тямлю, Дурделли, Гриневичі, Курисі, Свірські й інші. Ці назвиська сягають княжих часів[127].
    У часі дороги батько напоминав мене, щоб не забував молитви, щоби вчився, щоби був скромним і послушним. Знаю, що ця наука мене дуже женувала[128], але й глибоко запала в серце. Пополудні, десь коло четвертої години, батько, наговорившись про різні справи (бо сестра і шваґер оповідали про різні вишнівецькі події, з яких я лише дещо затямив, про родину, громадські спори, хліборобські справи й інші), стали збиратись назад у дорогу. Всі попращались з ними поцілуванням руки. Я рівно ж поцілував і дуже заплакав, бо огорнув мене якийсь сум і туга за домом. Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку велику ностальгію за домом, як тоді. Ми провели батька до дороги, і він від’їхав. Мене потішали, але то мало помагало, бо я плакав, аж заснув, і збудився рано.
    Чому мене привезли на дальшу науку до Вишнівчика? Найперше тому, що там була повна чотириклясова школа, в якій вчили в третій і четвертій клясі по-німецьки, і вона була відома з того згляду на Поділлю. Управителем школи був Корчинський, українець, хоч був дуже уляглий для польського уряду і, тоді польської, шкільної управи. Все ж таки говорив з людьми по-українськи. Була й учителька, українка, дуже побожна, сирота по вишнівецькому судді, бо у Вишнівчику був і суд. Але найенергічніший і свідомо найактивніший українець був учитель Іван Слободяник, який походив із Заздрости, і якого батьки були малозаможними господарями. В народній роботі він не брав участи, але в школі завжди підкреслював, що він русин-українець.
    Другою причиною було те, що моя рідна сестра Розалія мешкала у Вишнівчику, недалеко церкви і школи.
    Близько Заздрости є Струсів (7 км). Там також вчили дещо по-німецьки, здається, в одній чи двох клясах, але школа мала польський характер, і треба було б мешкати в чужих людей на стації, на що батьки не хотіли згодитися з огляду на мій дуже молодий вік і, здається, з огляду на польські шляхотські впливи.
    Кімнати Гриневичів були великі, і я мав місце, де вчитися. Управитель школи і учителі прийняли мене добре і ласкаво. Зразу призначили мене до кляси, яку вела дуже побожна, свята учителька. І знаю, що висидіти в неї чотири години, то була жахлива мука. Руки на лавці, якщо не писав і не читав, та й не можна було навіть шевельнути. Пізніше, одначе, перенесли мене до вищої кляси (з третьої до четвертої), якою провадив згаданий учитель Іван Слободяник. У нього поведінка була вже свобідніша, але держав строгу військову дисципліну. Учні його боялися, але і шанували, так само і в усьому містечку. Мав військову поставу, військовий хід, правильні риси подовгастого слов’янського лиця. Носив борідку і був завжди гарно і чисто убраний. Із всіх інспекційних провірок він завжди виходив похвально. В часі пауз-перерв він робив руханку і гру м’ячем, скоки. Знаю, що через шнур скакав я все найвище. В клясі в нього було все точно означене: читання, писання, рисовання, співання, але можна було повернутись і засміятись. По однім боці в лавках сиділи хлопці, а по другім — дівчата. Я сидів завжди в першій лавці. Учитель давав мені ще й приватні лекції за доплатою, щоби підробити дещо матеріял з німецької мови в четвертій клясі.
    Учитель Іван Слободяник, як згадано, походив із Заздрости, з убогішої родини. Він ходив в Тернополі до польської гімназії, бо української ще не було, разом з моїм тіточним братом Яном Янковським[129], поляком, пізнішим начальником суду в Коломиї і Станиславові, завзятим мисливим[130]. Пізніше він мусів, задля браку засобів, виступити з гімназії і перейти до учительської семінарії, з чого був дуже невдоволений і впрост духово заломаний. Він розповідав, що коли був учеником, то мій батько давав йому допомогу на студії. Завжди виявляв він негодовання, що не добився вищого становища і мусів остатись народнім учителем.
    На лекції приходив я рано, мусів вивчити напам’ять завдану граматику і слова та німецькі розділи. Загалом система була мнемотехнічна[131], все треба було вивчати напам’ять. Нещастям було, що мене завжди будили досвітами вчитися, хоч це було рішучо без потреби. Те раннє вставання так мене вичерпувало, що вкінці я діставав головокруження і треба було кілька тижнів, щоб я прийшов до себе. Якщо я помилився в слові, то учитель був безоглядний і кричав, кидав книжкою, однак ніколи не карав тілесно. Таке поденервування минало, і він скоро знову приходив до духової рівноваги. Я вчився добре, і не було в тому напрямі жодної трудности, та й був першим учнем в клясі. Учитель Іван Слободяник мав прегарний почерк письма, опановував усі предмети, знав початки латинської мови, а будучи свідомим українцем, то цю свідомість впоював також і в мене. Він дав мені “Кобзаря” Шевченка, якого я перший раз зобачив. Пригадую собі, що я зараз вивчив напам’ять “Думи мої, думи мої”, а опісля інші вірші.
    Шкода, що тоді не було такого педагогічного і методичного проводу, як загалом розумна методика, а педагогіка надроблялася страхом, карою і виучуванням напам’ять. Хибою було і те, що я мало ходив на прохід, хоч він часом брав мене зимою пройтися по улицях містечка. Досвіта, коли я виходив на лекцію, то ішов попри церкву, і перед місійним розп’яттям я щодня клякав і відмовляв молитви. Перед хрестом тим світилися часто свічки, і моя сестра давала мені нераз їх, звичайно білі свічки, щоби засвітити перед хрестом як жертву. Молився я завжди за успіхи в науці. Загалом рано і ввечір я ніколи не опускав молитви від найраніших літ. За його науку я можу бути йому вдячним, бо рівень виховання був тоді такий.
    Пізніше Іван Слободяник перенісся до Завалова і там був управителем семиклясової школи, а опісля до Станиславова і провадив там підготовчу клясу до гімназії під директурою професора доктора Сабата[132]. Він часто приїздив на вакації до Заздрости, перебував у батьків, і дуже любив і шанував свою благородну матір. Я відвідував його вдома, коли був рівно ж на вакаціях. Його арештували большевики в 1939 році за те, що був провідником підпілля, і він вже більше не вернувся, мабуть, був розстріляний.
    Парохом у Вишнівчику був отець Іван Токар[133], дуже примірний священик, незвичайно совісний і добрий проповідник. Носив цвікер[134]. Слабше співав, і тому була радість, <як із Золотник приїздив його шваґер, о. Сендецький[135], прегарний співак>[136]. Отець Токар зразково провадив канцелярію, і пригадую собі, що він до ґрейцаря[137] виплачував церковній прислузі. Це мене дуже будувало. Він побудував нову, муровану церкву з високою банею, в неоклясично-бароковому стилі. Парохіяни його дуже шанували, і <ніколи не було між ним і парохіянами ніяких непорозумінь>[138]. Покійний митрополит Андрей цінив його високо і після візитації переніс на кращу парохію до Підгаєць. Там рівно ж був він зразковим душпастирем. Говорили лише, що не вмів собі добре давати ради з польськими урядами. Але під тим оглядом доповнював його зять, місцевий катехит, зразковий священик, що вчився в Інсбруці, отець-доктор Содомора[139].
    На науку реліґії у Вишнівчику приходив він завжди щосуботи, і мав незлу методу, читав недільне Євангеліє і його пояснював. Прочитані перікопи оставали мені завжди в пам’яті. Як хлопчина, коли священик зачинав <у церкві>[140] читати Євангеліє, то я вже від перших слів знав, про що буде далі мова. Навпаки, польський парох о. канонік Нєдзьвєдзький держався строго книги катехизму і завдавав відступами, і учні і учениці мусіли вивчити все напам’ять. Знаю, що дочка моєї сестри Розалії Францішка (пізніше замужня Дурделло в Бурканові) казала, що мусіли слово в слово цілими годинами вчитися катехизму.
    Правильно ходив я до церкви на Служби Божі, передусім в неділі і свята служив до Служби Божої, любив спів, хоч краще співали в Заздрості, ніж у Вишнівчику. Вряди-годи ходив я до Зарваниці через кладку на Стрипі і там молився до Матері Божої. Тільки ікони не можна було добре бачити, бо вона висіла в бічній каплиці. На хорах в церкві збереглися ще органи, запроваджені, мабуть, за австрійського цісаря Йосифа II в так званий латинствующий період. Часом приїжджали батьки і брати на відпусти. Через великий міст на Стрипі йшлося під ліс, де була капличка, в якій ангел лляв безупину воду зі збанка. Був це дуже милий вид, бо кам’яна фіґура ангела і безупинна вода надихали видця боговійним настроєм. Люди пили воду, вмивали недужі очі, обмивали рани і вірили в її цілющість. До тої каплички відбувались завжди процесії, в неділю. Пізніше большевики знищили її, щоби здусити в народі всяку віру і побожність.
    Ріка Стрипа вносила в життя багато руху, плавби човнами, купання, а передусім ловлі риби, головно коли зачала таяти крига. Я сам купався літом в Стрипі і один раз мало не затонув, бо не вмів пливати, а бистра струя тягнула мене у вир, однак я якось ще встиг добитись до берега. Але пливати я таки не навчився. Це була друга небезпека з нараженням життя, бо перша була в Заздрості, коли я мало що не впав у керницю, муровану, глибоку на шість метрів. Дивна річ, що в тих літах мав я також і сни, в яких літав, немов птиця, без крил. Одначе будився з плачем якогось переляку. Кажуть, що це відрух росту організму. Одначе в мене такі сни повторювалися і в пізнішому часі, навіть в тюрмі на Сибіру і в Мордовії.
    Як я згадав, то вишнівецькі господарі були далеко заможніші, ніж заздростянські, мали по сто кількадесять морґів, великі обійстя і забудовання. В Заздрості не було каменю, але була лише глина, сива і жовта, а пісок і камінь треба було привозити зі Струсова, тому хати в нашім селі були переважно ліп’янки. У Вишнівчику вже легше було за камінь, тому було там багато мурованих хат. Незаможні міщани і селяни сиділи в ліп’янках. При вишнівецькім ринку була гарна палатка[141] вишнівецького судді. Коли він помер, то вдова записала її по своїй смерті на монастир монахинь-василіянок. Мимо того, що вишнівчани були заможніші, як я вже вище згадував, то, одначе, більше працьовитими і господарними були заздрістяни. Хоч Вишнівчик віддалений дві милі від Заздрости, то вже у Вишнівчику був окремий діялект. В Заздрості слова кінчили на “є” — “телє”, “лошє”, “пацє”, а у Вишнівчику слова закінчували на “и” замість на “а” — “межи”, “шандари”[142], “ножи”. Але в Березовиці біля Тернополя говорили чистою українською літературною мовою.
    У шкільному році 1902–1903 я скінчив третю і четверту народню клясу австрійського типу з найвищими нотами на свідоцтві і з приміткою: “przykładał się do nauki z największym zamiłowaniem”[143]. Попращавшись з отцем-парохом, з учителями, з сестрою та шваґром, я вернувся з батьком і з братом Романом, і матір’ю, що приїхали по мене до Заздрости. Небаром, по приїзді додому, я з батьком вибрався фірою до Тернополя, щоби зложити вступний іспит до гімназії. Їхали ми три години чотири чи п’ять миль. Дорога від Микулинець вже була мурована, провадила через Чорториї, Мишковичі, Березовицю і до Тернополя. В котромусь селі при дорозі побудовано було якраз новий костел. Околиця була горбовата, на великих полях біліла вже пшениця і жито, вони не були такі високі, як заздрістянські, бо поля ті були сухші, колос збіжжя був повніший і тверділий, а стебло невисоке. Казали, що та пшениця краща на муку і біліша, як зі заздрістянських степів. Ця дорога була вже мені відома з першої подорожі, а опісля щороку мусів я відбувати її бодай два рази, бо треба було привозити з собою постіль, ліжко і одежу до Тернополя, а відтак перед вакаціями відвозити назад домів.
    Ми заїхали в Тернополі до т. зв. тоді “Руської бурси імени Качали”[144]. Там стрінулися ми зі Стариковим з Дарахова, нашим тіточним свояком, що привіз свого сина Романа, також до вступного іспиту. Роман помер пізніше, вже за радянських часів, як довголітній гімназійний професор.
    Руська гімназія була тоді приміщена у великому домініканському монастирі. Управителем був Омелян Калитовський[145], відомий зі свого підручника географії, і знав він дуже добре німецьку мову. Була це людина культурна і второпна. Вже тоді (1903 року) було п’ять кляс гімназійних. В сусідстві при самій вулиці зносилась висока будівля польської гімназії, якої директором був Мацішевський[146], і йому підлягала також і наша гімназія з “руською викладовою мовою”.
    Усі учні носили мундур, в нижчих клясах зі срібними пасками, а у вищих зі золотими. Вулиці з поверховими каменицями, крамниці з овочами, дороги, виложені каменем, робили тоді на мене небуденне вражіння, ґазове і електричне освітлення — все це було для мене великою екзотикою. Рано о год. 8-й ми пішли до гімназії, щоби писати диктанти. Перед тим треба було зложити іспитову таксу. Було там багато хлопців, мабуть, півтора сотки, бо після іспитів першої кляси було три відділи по 50–60 учнів в кожнім. Диктанти були з української і німецької мови і, мабуть, з рахунків. Тому, що я написав їх на відзначаючо, мене звільнили від усіх дальших усних іспитів. Управитель проголосив, що я здав іспит, і я був вдоволений та й приготовлявся до повороту домів. Я купив собі срібні паски з першої кляси. Тоді також відвідав мене в Тернополі мій свояк зі Заздрости, Юліян Мушинський, який був покінчив другу клясу і перейшов до третьої. Він дуже тішився моїм свідоцтвом. Ми попращалися, бо він остався ще в Тернополі, а я з батьком вернувся до Заздрости. Був трохи змучений, вичерпаний, але науки не залишав я. Читав повісті або поезії, переглядав книжки з першої кляси і з латини, які я вже вспів собі купити в Тернополі.
    Щонеділі я ходив до церкви в Заздрості, коли там була відправа, а якщо ні, то з дому їхали до Струсова. А що церква св. Миколая (Теплого) була замала, з грубими мурами, то богослуження, як вже було сказано, літом відправлялось на вівтарі, прибудованім до абсиди за церквою, а вірні стояли під березами в тіні і холодку біля парку ґрафа Ґолуховського і його палати. На Службі Божій співав струсівський хор, яким провадив учитель. Пригадую собі, що мене застановляло на Великому вході слово “попеченіє”, замість “печаль”. Часом бував я в степу або відвідував родину.
    Тоді в 1903 році помер Папа Лев XIII[147]. Я десь вже вичитав це в ґазеті, і мої сусіди розпитували мене про смерть папи, а я розповідав їм про його недугу, про благословення світу перед смертю і про похорон.

У Тернопільській гімназії

    28 серпня, на празник Успення, я їздив з батьками до Налужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30-го серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попращавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився, хоч можу нині сказати, що під тим оглядом, я нічого не полишав до бажання.
    У Тернополі батько найняв мені стацію[148], за доплатою 12 ринських[149] на місяць, при вулиці Сокола, яка називалася тоді Стрілецька. Там мешкав і мій свояк, Юліян Мушинський. Це була польська родина — Райс. Він був “оберміллером”[150] в якомусь більшому млині, а його син ходив тоді до вищої реальної школи, і я вже тоді зачав розрізняти клясичні науки від технічних. Я там привчився краще польської мови, одначе нераз боліли мене якісь неприхильні виступи проти українців, бо вже загострювались відносини між українцями і поляками.
    Учителями в гімназії були абсольвенти теології, несвячені, і багато ще некваліфіковних суплентів[151]. Катехитом був о. Тома Бородайкевич[152], високий ростом, дуже побожний священик, але мало комунікативний, а ще до того його староруські погляди відчуджували його від учнів, хоч треба сказати, що він помагав їм і старався на учительських конференціях їх боронити та допомогти перейти їм до вищої кляси. В першій клясі він заохотив учнів вступити до Братства Серця Христового, і тоді записався і я. Братство провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак[153]. Підписану ним книжечку я зберігав увесь час аж до 1939 року і відмовляв щодня приписану молитву — 10 “Отче наш” і 10 “Богородице, Діво”.
    На Служби Божі в неділі і свята ми ходили до середньої церкви, парохіяльної, рідко до церкви над ставом, а ще рідше до церкви при вулиці Микулинецькій[154]. Парохом Тернополя був о. крилошанин Громницький[155], дуже ревний священик і шанований всіми українцями і поляками. Два, зглядно три рази до року ходили ми до сповіди, а добровільно робив я це кілька разів. Екзорти[156] говорив спочатку о. Дубицький[157], що вчив і реліґії, і клясичних мов.
    Мене приділив управитель до відділу “Б” і в ньому остав я аж до матури. З перших учнів-товаришів, з якими я запізнався, — це Ганкевич, син пароха з Деренівки біля Теребовлі, Дубіцький, Іван Пасіка з Лошнева (пізніший священик)[158], Недошитко Теодор. Господарем кляси був Іван Крохмальний, укінчений богослов, пізніше виїхав до Америки і там апостазував на православ’я. Митрополит Андрей, будучи в Америці, ходив навіть до нього, щоби його навернути, але безуспішно, як десь раз писав про це брат Ґродський в “Богословії”[159]. Господар кляси чомусь мене не злюбив і мені було дуже важко і, хоч я пильно вчився, то одначе він держав мене на рівні середнього учня. Він вчив латинської і руської мови, був досить грубий в поведенню, старорусин. Він завдав напам’ять вірш “Мир вам, браття” Гушалевича[160], але ніхто не навчився. Якось осталися по нім в мені дуже неприємні спомини. Кажуть, що мав благородну жінку, доньку священика, пароха біля Підвисокого.
    Німецької мови вчив Станецький, також укінчений богослов. Географію вчив Гуль, пізніше він змінив назвисько на Теодорович. Математику вчив Демчук, польську мову, здається, Войцєховський, учитель з польської гімназії, рисунків — якийсь учитель з реальної школи. Природничі науки вчив Сидорак, лемко, зі своїм питомим акцентом, досить незрівноважений. Ми мусіли навесні ходити до гаїв і приносити квіти, ладити гербарню, збирати мотилі і комахи. Він був дуже вимагаючий, і я ще по нинішний день пам’ятаю багато латинських назв зі зоології і ботаніки. Свої гербарії і збірки я беріг до останніх днів і мав замилування до того увесь свій вік[161]. Ми ходили до гаїв і толочили сіножаті, з чого власники не були вдоволені. Деякі учні викопували нераз на метр довге коріння якихось рослин і приносили на години ботаніки, щоби з’єднати собі прихильність Сидорака, залюбленого в своїм предметі природника.
    На руханку ми ходили до польського “Сокола”, і вона відбувалась в польській мові. Була то приємна година. Учитель, сам польський “Сокол”, одначе нас не ображував.
    Назагал методика стояла низько і звичайно всі предмети треба було виучувати напам’ять. Ще найлагідніше було поведення Гуля. Одначе, коли директор Калитовський заступав котрогось з відсутніх учителів, то його лекція була вже методичною, під оглядом педогогічним поправна, він старався зацікавити учнів, ніколи не кричав і не виходив з рівноваги, хоч часом і сварив пустунів. Співу вчив Іван Левицький[162]. Він був урядником в суді, в Тернополі, а опісля учителем співу в українській жіночій семінарії у Львові. Я ходив на спів і співав альтом, і Левицький підготовляв мене на соліста.
    Години були від 8-ї до 13-ї. Щороку давали концерт в честь Тараса Шевченка, то була новість. Дозвіл на концерт давав Мацішевський, і з огляду на те треба було так укладати програму, щоб не вразити поляків. Пізніше запроваджено і забави на площі біля нового городу. Часом ходив я купатися на Загробеллю, де був великий став, через який перепливав Серет. Там в Сереті, коло слюзів[163], купалися звичайно учні.
    У гімназії були самі українці, двох тільки чи трьох жидів (Рубін і Барабаш). Шкільний рік тривав від 1 вересня до 15 липня. На інспекцію приходили зі Шкільної ради зі Львова, а також і сам Мацішевський. Хто на першім семестрі і при кінці року дістав двійку, той мусів платити кару — 20 ринських (“дідактрум”), а крім цього репетувати[164]. Слава Богу, від першої до восьмої кляси я не репетував і не мав ніколи з нічого “двійки”.
    Для мене було дуже діймаве недостаточний харч, хоч на стації могли давати три рази ліпший харч, ніж давали. Склянка кави і одна булочка на снідання аж до першої години, на обід зупа або росіл і м’ясо з бульбою, і кромка хліба, на вечерю якась каша і чай. То, очевидно, було замало, а найгірше, що я не був призвичаєний до такого триразового денного відживлення. Бо і вдома, і опісля в сестри, в Вишнівчику, було достаточно молока і хліба — так що я міг їсти, коли відчував голод. Батько приїжджав щомісяця і платив за стацію та й казав, що я дуже змарнів. Лишав мені ще дещо грошей на додаткові видатки, але треба було когось, щоб заопікувався і звернув увагу, а до того не було такого.
    Бібліотека гімназії була невелика, але можна було позичати книжки. Завдавали багато віршів напам’ять. Природничі кабінети були скромні, але і було в них дещо цінного.
    У другій клясі я вже почав підписуватися: “учень II кляси Русько-української гімназії”. Я перенісся на стацію на Заруддя і мешкав у Бачинської, вдови по інженерові. Там мешкав також один учитель. Було трохи краще, нас було трьох: Мушинський, я і син учителя з Почапинець (мазурського села біля Тернополя) Модест Наварецький. Може і з харчем було вже трохи краще, лише одно, що вже заходили товариші поляки і грали в карти (не в гроші) до півночі, і не було кому звернути уваги. Мене втягали до товариства, і я тратив тоді дорогий час надармо.
    Коли я був у першій клясі, то соціялісти робили демонстрацію. Приїхав зі Львова Дашкевич, і я біг з Заруддя (2 км), щоби подивитися на нього. Кажуть, що мав червону краватку, але поліція унеможливила похід.
    В другій клясі прийшли деякі нові учителі. Історії вчив Коцюба, високий ростом. Їздив до Палестини з паломництвом. Кажуть, що десь в Йордані заразився на якусь східню недугу і помер. Німецької мови вчив Тимощук. Прочі професори були ті, що попереднього року.
    Нераз робили товариші нерозумні дивацтва. Раз вночі мене збудили, що в Гаях (3–4 км) горить, ходили дивитись, а потім невиспаний ішов до школи.
    У реальній школі вчили французьку мову. Тому, що Модест Наварецький не мав часу, він давав мені виписувати значення французьких слів. Я те зачав робити і так почав вчитися французької мови. Я тоді міг легко навчитися і інших мов, і батько був би радо заплатив, але <нікому не впало на думку>[165]. Ціла увага йшла на те, щоби синок не мав двійки і не збиткував, а як не мав і не викликав негодувань, то все добре.
    У першій клясі я був 1903–1904 р.
    в другій “ 1904–1905 р.
    в третій “ 1905–1906 р.
    в четвертій “ 1906–1907 р.
    в п’ятій “ 1907–1908 р.
    в шостій “ 1908–1909 р.
    в сьомій “ 1909–1910 р.
    у восьмій “ 1910–1911 р.
    У третій клясі вже зачали вчити грецької мови. Почалась ширити між учнями безбожницька ліберальна література, але, Богу дякувати, це мене не захопило. Грецької мови вчив укінчений студент теології — Янович. Я дуже любив греку і до неї прикладався. Мені забаглося тоді перейти до руської бурси. Вправді, товариші відраджували, але я все-таки перенісся. Дістав там запалення легенів і вернувся на стацію. Настоятелем бурси був тоді отець Патрило[166]. Робив на мене недобре вражіння. Не подобався мені в бурсі ліберальний дух, бо велася безбожницька аґітація, а отець Патрило дбав про себе.
    У третій клясі математику вчив дуже добре Цегельський[167], пізніше відомий математик. На жаль, його скоро перенесли до Вижниці. Також прийшов добрий кваліфікований професор Собчук, що вчив фізики і математики.
    Між молоддю нуртували протиреліґійні течії. Отець-катехит мав, на жаль, малий вплив на молодь, власне для того, що був старорусин, хоч і побожний, але не вмів з’єднати собі молодих і переконувати розумовими арґументами. В першій клясі, як сказано вже, екзорти мав о. Дубицький, одначе не дуже вони мали вплив. Опісля екзорти говорив о. Бородайкевич.
    У четвертій клясі було по-давньому. Тоді затягнув мене на науку танців мій свояк Юліян Мушинський. Це мало добрий вплив, бо там учитель Філяс вчив і деяких товариських форм. Коли мої товариші в пізніших клясах записувалися на танці, тратили час, зачинали любовні романси, то я, слава Богу, ті танці, як нерозвинений хлопець, мав за собою і звернувся до науки. В п’ятій клясі носили вже один золотий пасок. Це була переломова кляса під багатьма зглядами.
    В четвертій клясі був ще господарем кляси о. Крохмальний (від I–IV). Наставлення всіх професорів до мене змінилося зовсім. Коли в минулих клясах, задля неприхильности Крохмального, мене вважали середнім учнем, то в п’ятій клясі опінія зовсім змінилася, і я став одним з перших. В п’ятій клясі він не мав жодних предметів, а прийшли вже інші вчителі. Вони вже мали покінчені філософічні факультети. Латину і греку вчив Тадей Смулка, і він був, здається, господарем кляси. Я звернув усю увагу на науку, в жодні вибрики я не вдавався, і мене то не цікавило. Німецької мови вчив Тимощук, а історії Гандяк. Він знав добре німецьку мову, бо походив десь з Чернівець.
    Уже незалежним директором гімназії став д-р Омелян Савицький[168], відомий математик, але також старорусин. Як заходили якісь неправильності або інші вибрики, то він приходив на математику, питав і давав “двійки”. Так раз чимсь провинилась наша п’ята “Б”, і він прийшов на математику на “погром”. Викликав кількох і всі дістали “двійку”. Тоді викликав він мене. Пригадую собі, що це була задача між двома величинами — шукати спільну математичну і геометричну величину. Я це пояснив. <Він був вдоволений>.[169] Опісля на таблиці треба було шукати між двома лініями спільної міри. Я послуговувався то лінією, то цирклем, а коли величина ставала щораз то менша, і вже циркель і лінія не були відповідні, то зачав міряти чиколотками пальців. Це викликало сміх, але директорові це подобалося, і він був вдоволений. І відтоді я мав в нього добру опінію. Задзвонив дзвінок, і година математики, а враз з тим і “погром”, скінчилися добре. Поза тим директор був чемний, кожному, навіть учневі з першої-другої кляси, завжди відклонювався, був прилично вбраний і культурний. Його сини були фаворитовані і відзначаючі учні. Гімназистів з вишиваною сорочкою і гарасівкою[170] він сварив, кажучи: “Ти, українська жабо”.
    Різниця між нижчими а вищими клясами вже була дуже велика, а на університеті вона зовсім затиралася. В шостій клясі з нових професорів прийшов Тимощук до німецької мови, Матвіяс до математики і фізики, Петрикевич до української мови. Здається, що тоді о. Бородайкевич перейшов до реальної школи. Там було мало українців, роботи небагато, а платня добра. <До нашої гімназії прийшов тоді>[171] отець-доктор М. Конрад[172], римський доктор з учительської жіночої школи. Він був українцем, любив диспутувати. Це <учні любили>[173], і він мав великий вплив на них. Він займався учнями, їхніми поступами в науці, цікавився всякими нуртуючими течіями.
    У шостій клясі я вже був відзначаючим. Перший відзначаючий був Іван Бабій, знаменитий клясичний філолог[174]. Він прийшов з іншого відділу і був в минулих роках вже відзначаючим. На стації мешкав я з Родіоном, моїм тіточним братом. Знаю, що я мав тоді бажання здобути найвищу і найширшу освіту. Від п’ятої кляси ходив я на французьку мову, якої вчив учитель реальної школи. Польської мови вчив Стопка, татшанський ґураль і літературознавець. До нас, українців, відносився він прихильно. Від нього, Петрикевича, Тимощука, Савицького, Балея — можна було вже дечого навчитися. Греки вчив Сатурський і завдавав багато з Гомера, по кількадесять стихів. Деяких клясичних мов вчив Іларіон Брикович, віруючий і дуже добрий філолог.
    Учителем німецької мови був Євген Мандичевський[175], неприступний. Він писав якісь оповідання, але не зробив кар’єри. Опісля став візитатором в народніх школах і мав спольщитися. Завжди дуже гарно убраний і […][176] спритний. Отець д-р Конрад ввесь час дуже прихильно ставився до мене, і за це я йому вдячний дуже. В переходових роках я віри не стратив. Ніколи я сповіди не опускав, хоч цікавили мене всі струї і тодішні ліберальні течії.
    У шостій клясі в нас, в гімназії, існував “тайний кружок”, який займався самоосвітою, і там відбувались відчити. Про нього десь говорить Олесницький в своїх споминах[177]. Панував там дух ліберальний. Там приймали свідоміших, поважніших і спосібніших товаришів, які поза гімназійними предметами виказували якесь зацікавлення. Там властиво рішалися завжди важніші справи, і давано “тайні напрямні для молоді в гімназії”. Хоч я був відомий як віруючий, то мене прийняли до тайного кружка. Було це взимі. На одній з <перерв>[178] мені сказали, що товариші просять мене в якійсь там справі, щоби я прийшов до одного з товаришів. То було біля Великого Міського Городу. Коли я сказав, що не знаю, де то є, то мені відповіли, що хтось буде чекати на мене коло Нового Городу і запровадить мене. І дійсно, мене запровадили до мешкання, де мешкали два брати Зуляки, що мали окрему кімнату, а господиня лише варила їм харч. Там зібралося тоді з 10 товаришів, з різних кляс. Було там дві шафи, повні книжок. Був там і Стеткевич, пізніший суддя, і Володимир Лисий[179]. Стеткевич був, здається, головою і звернувся до мене, при загальній тиші, такими словами: “Ми становимо тайний самоосвітний кружок, про який не може знати жадна влада. Чи ви згідні приступити до нього, зберегти тайну, і чи даєте на це слово чести?” Присяги на хрест не було, і я мав вражіння, що вони майже всі ліберального наставления. Одначе хвилина була дуже поважна, навіть святочна, яка робила на мене і на присутніх серйозне враження. Коли я, по коротенькій застанові, дав згоду, то мені переповіли зміст статуту. Був тоді якийсь реферат, але не пригадую собі, на яку тему. Пізніше були з літератури, з соціологічних наук, з філософії, з природничих наук і з історії. Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком[180], польським професором університету Нусбаум-Гіляровичем[181]; читали “Літературно-Науковий Вістник” і інші. В шафах було багато польських, німецьких і українських книжок.
    Володимир Стеткевич був зрівноваженої і спокійної вдачі. Лисий, в нижчих клясах, був прудкий, неспокійний, рухливий, меткий, віруючий і дуже побожний. А пізніше став недовірком і аж за большевиків навернувся і зрозумів свою похибку. Сходини відбувалися раз на тиждень, в суботу або в неділю. Один з товаришів, Малицький[182], читав про винищення українського населення в монгольській добі, і на основі Грушевського відкидав ту теорію. Лисий мав реферат на суспільні теми. Він був загалом великий суспільник. Я мав реферат про старовинну грецьку філософію. Були там і інші.
    Між учителями були, переважно, невіруючі, хоч не могли свобідно висказувати своїх ліберальних поглядів. Віруючим був, певно, Іларіон Брикович, і тому положення катехита серед такого учительського збору було дуже важке.
    У сьомій клясі прийшов Степан Балей[183], дуже спосібна людина. Вчив математику і філософію. Не забуду першого його викладу з логіки, який перевів по-мистецьки під оглядом методичним. Це була перша година в житті, яка проминула, що я й не спостеріг, коли.
    Німецьку мову вчив доктор Борисовський, малий ростом. Він написав розвідку про Мефістофеля у “Фавсті”. Українську мову вчив Старецький, одначе він вже мало бачив і держався строго підручників Барвінського[184]. В нього мав я ноту завжди аж до матури: “відзначаючий з надзвичайним замилуванням”.
    Тайний кружок влаштував поранок в честь Драгоманова, в Гаях, в стодолі якогось міщанина. Драгомановим тоді одушевлялись не як протицерковником, але як свідомим українцем, що був переслідуваний царською владою. Він мусів виїхати закордон і вкінці був професором в Софії, столиці Болгарії. Мені поручили вступне слово. І в тому напрямі йшла моя промова.
    У сьомій клясі господарем був доктор Степан Балей, мабуть найінтеліґентніший професор. Був культурний, чемний, але здеклярований атеїст. Він був учнем проф. Твардовського. Вчив математику і логіку, і хоч він нігде не виступав проти реліґії, то все-таки відчувалося його атеїстичне наставлення. Мав вплив на молодь. Загалом професори, високообразовані, мені дуже імпонували.
    У нашій клясі був один товариш, що називався Сапіга. Він був в русофільській бурсі і сам був переконаний “рускій”, а було їх таких кількох в нашій гімназії. Вони збиралися в котрогось там з сьомої кляси і влаштовували вдома навіть вечір Пушкіна. Вчилися російської мови. Це підглянули українські студенти, і коли вони виходили вечером, напали на них і побили. А цей Сапіга десь там обидив в клясі товаришів, на що вони жалувалися господареві кляси Степанові Балеєві. Професорська конференція сказала господареві кляси зробити йому виговір, що господар кляси і вчинив. Сапіга вислухав виговір мовчки. Одначе товариші кляси тим не вдоволилися і скликали збори, вечером на забавовій площі біля Нового Городу. Знаю, що тоді падав дощ, нас звище 40-ка стояло під парасолями. Здається, що виступав найбільше Свергун і Якимишин. Я особисто не був ворожо настроєний. Рішили вислати депутацію до директора і вибрали мене, Якимишина і мабуть ще котрогось третього. Рад-нерад я мусів прийняти це і повів на другий день делеґацію до директора. На зборах було рішено, що коли дзвінок задзвонить о годині восьмій, то всі мають вийти з кляси, а Сапіга останеться сам один.
    Я мусів бути речником перед директором, хоч здавав собі справу, що ціла афера може прикро скінчитися. Коли директор мене зобачив, трохи здивувався, що я прийшов, і слухав моєї заяви: “Ми прийшли від сьомої “Б”, що чуються ображені в своїх національних почуваннях Сапігою, що висловився зневажливо про український нарід, не хочуть з ним сидіти в клясі і домагаються його усунення”. На це відповів директор дуже спокійно і людяно: “Ви нерозумно зробили, що вийшли. Нехай був би він вийшов, а ви лишилися. Годі знову бути нетолерантним, щоби жадати в році його усунення, бо що з ним зробити. Одначе я буду прохати директора польської гімназії, щоби його там прийняв, а тим часом ви йдіть до кляси”. Я вернувся до товаришів і повідомив про вислід інтервенції. Деякі негодували, але я їх втихомирив, і всі вернулись до кляси, а Сапіга по кількох днях перейшов до польської гімназії і там здав матуру. Так що ціла справа досить людяно закінчилась. Опісля він був в колеґії в Римі, але за свої православні переконання його видалили чи він сам покинув. Поїхав до Москви і там покінчив Духовну академію. Став священиком і вернувся до Львова, як душпастир нез’єдиненої парохії у Львові. Коли я був ректором у Львові, то він, переходячи, ніколи мене не поздоровляв. Раз тільки зробив це. Я чув, що він мав там якісь труднощі, і хотів вертатися до Католицької Церкви, був у митрополита Андрея, а навіть хотів бути і в мене, і я, певне, був би йому поміг, чим змога. Одначе в Римі робили йому якісь труднощі, тому що він був апостат. Не чув я опісля, як та справа скінчилась. Покійний Митрополит, коли довідався, що то мій товариш з гімназії, то був йому прихильний.
    Вертаючи до того немилого інциденту, то його треба оцінювати все-таки як додатній вияв національної свідомости. Годину мав тоді мати о. Йосиф Застирець[185], і, думаючи, що то було проти нього, пішов зараз до директора і стрінув там нас в розговорі, і директор успокоїв його. Видно, що директор був дуже вдоволений з того поступовання, бо пізніше як щось потребував, кликав мене, питав або давав якісь поручення.
    Другою такою подією було основання научного кружка в гімназії, завданням якого було давати відчити для охочих під проводом котрогось з професорів. Головою на зборах вибрали Яворського з восьмої кляси, а мене містоголовою[186]. Коли Яворський здав матуру, то тоді мене з восьмої кляси вибрано головою. Ті відчити відбувались в неділі. Не пригадую собі вже, про що я мав там відчит. Знаю, що проф. Балей поручив був мені приготовити щось про Канта. Мені здається, що до учня восьмої кляси то було зависоке довір’я і затяжке завдання.
    Крім того, я належав дальше до тайного кружка, але не пригадую собі точно, хто був його головою. На всякий випадок я остався віруючий ввесь час і в тому напрямі злагіднював виступи членів кружка проти катехита та Церкви і загалом проти реліґії.
    З малярів вибивався тоді Осінчук[187] і мій тіточний брат Родіон, що вуглем намалював Шевченка і його повісили на коритарі, що було вже великим кроком вперід у вияві національного характеру гімназії.
    Сьому клясу я покінчив з відзначенням, а у восьмій на вакаціях я, здається, приготовляв до іспиту Свергуна. Впрочім, перебував вдома. В восьмій клясі професор Балей перейшов до Львова, а психологію вчив Яким Ярема[188], людина дуже культурна й інтеліґентна. Його викладів про психологію слухали ми дуже радо. Господарем кляси став Балаким, філолог. Латину і греку знав він добре, одначе був тяжкий і непорадний і некомунікативний. Отець-доктор Конрад мав все-таки тоді великий вплив. Математику і фізику вчив Сабат.
    Час минув скоро. Я пильно приготовлявся до матури, вставав непотрібно раніше і тим підорвав собі трохи здоров’я. В сьомій і восьмій клясі я мешкав в Дудзінського, бувшого поборця податків. Там мешкав також і Шайнюк з восьмої кляси, найспосібніший учень в тодішній восьмій клясі. Він був рік старший від мене. Мешкав там і мій сестрінок Дичковський. Стація була прилична і спокійна, на Нижнім Заруддю, нижче бурси і майже напроти віллі-каменички о. Застирця, яку він собі там побудував. Здається, в шостій клясі чи в сьомій Сидоряк уладив прогульку в Карпати, до Микуличина, на гору Хом’як. Перший раз їздили ми в п’ятій клясі, а другий раз у сьомій клясі на Говерлю. Тоді мав я нагоду познакомитися вперше з Карпатами і з гуцулами. Вони робили тоді величезне вражіння, навіяне поезією Могильницького та інших.
    Директор подав до відома, коли будуть письменні матуральні задачі і коли усні, та що усними буде провадити візитатор доктор Іван Копач[189]. Він буквально знав всі предмети. Цікавий у викладі, але тяжкий до писання. Щодо задач, то вже наперед товариші порозумівалися, щоб помогти слабшим. Знаю, що і я напочатку кожному помагав, хто потребував, а пізніше почав сам писати. Не знаю, котру тему я вибрав, але пригадую собі, що закінчив її стихом Самійленка: “Ще стоїть Україна! Не вмерла вона, і вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти”. Тим я ставив перед очі активний патріотизм, а не на словах.
    На основі задач я був звільнений з багатьох предметів, і пригадую собі, що з української мови мав я пролог Франка до “Мойсея”. Доктор Копач вмішувався і був вдоволений. З латинської мови мав я з Тацита про переслідування християн. Нерон спалив Рим, і римляни негодували на широкій вулиці, бо на вузьких була завжди тінь. Приходило там слово “superstitio” (забобон), тобто християнська реліґія. З математики мав я рівняння про асимптоти. Здається, що рівняння х2—у2=1. Є це лінії з аналітики, про лінії, які не є рівнобіжні, але ніколи не перетинаються. Д-р Копач також вмішувався. З історії питання собі не пригадую.
    Матуру здав я з відзначенням у 1911 році. Навіть пізніше, коли доктор Копач стрічав мене у Львові, все дуже прихильно висловлювався про нашу матуру і все говорив мені: “Ґратулюю”. Дуже прихильно ставився Чайковський[190], математик, який не питав, але помагав. Опісля він виїхав на Радянщину і там пропав.
    Коли так кинути оком на життя української гімназії в Тернополі, то треба сказати, що від’ємним чинником, який впливав на молодь, була, в першу чергу, антиреліґійна пропаґанда: соціялізм і дарвінізм, які були тоді в моді, як вершок поступу і культури. Рівно ж і неморальність ширилася між учнями, бо спочатку не було жодного нагляду учительського збору над приміщеннями і помешканнями учнів. На жаль, здібніші і рухливіші одиниці давалися пірватися тій течії. Хоч усю молодь захоплював український патріотизм, то дивне диво, що польські ліберальні круги і польська атеїстична дарвіністична література находила до них легкий доступ. Усе ж таки було і між молоддю багато реліґійних учнів. Атеїзм ширився передусім у вищих клясах, а дещо в третій і четвертій, коли зачинає у юнака розвиватися розум. Тоді, очевидно, катехит мусить оперувати розумними арґументами і прикладами з літератури, а також прикладами глибоко реліґійних мужів науки. Коли прийшов до гімназії о. д-р Конрад, то він любив диспутувати з учнями і видав був брошуру про сотворення світу, збиваючи поверховні арґументи Франка і інших. Що я, слава Богу, не дався пірвати тій стихії, то можу завдячувати лише великій реліґійності, винесеній з батьківського дому.

Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові

    У часі ферій[191] треба було думати про вибір звання, факультету і напряму життя. Хоч для мене це питання було перерішене, щоби стати священиком, одначе велику трудність справляло мені те, що я хотів посвятитися науці, а вибір священичого стану, в загальному тодішньому і мойому переконанні, обмежувався до женячки і до душпастирської праці на селі, що мене зовсім не захоплювало. Я хотів віддатися науці і знайти становище, яке мені помагало би в тому напрямі. Я леліяв думку бути священиком, але і професором. Нераз в моїх розмовах я видвигав життєву плиткість деяких душпастирів і брак можливости розвинути свої сили. Очевидно, це було тоді примітивне поняття, не лише моє, але і великої кількости тодішнього студенства, що гляділо на духовенство як на представників назадництва[192]. Батьки дуже бажали собі, хоч мені цього не висловлювали, щоб я пішов на теологію. Виробивши собі переконання, що можна бути священиком і професором, бо й такі приклади вже були (Огоновський[193] та інші), я вніс прохання через отця-пароха Теодора Цегельського до Митрополичого ординаріяту у Львові.
    Тоді також дісталася мені в руки книжка Доната “Die Freiheit der Wissenschaft”[194]. Невіджалувана шкода, що ніхто не переклав цю працю[195] українською мовою, бо вона могла мати величезний вплив на вироблювання католицького світогляду молодої людини — студента. Пригадую собі, що я був у котрогось товариша, де зібралися не лише українські студенти-абсольвенти, але й польські, і вони дуже дивувалися, коли вечером, перед спанням, я молився, але це мене зовсім не бентежило. Завважу те, що в такому критичному віці побожність і реліґійне переконання погребує піддержки з боку відповідної літератури і реліґійних людей. Не диво тому, що багато моїх товаришів, віруючих до п’ятої кляси, тратили віру і переставали молитися і ставали опісля безбожниками.
    У моїй тямці остався такий один факт, а саме, що коли не було обов’язку шкільного задля якихсь там причин провадити всіх учнів до церкви, звичайно до Середньої церкви (в Тернополі), то з учительського збору я стрічав в церкві тільки проф. Іларіона Бриковича[196]', а інші учителі, навіть перед обов’язуючою молитвою перед початком і при кінці науки, знак святого хреста робили дуже недбало, або не робили, а навіть <байдужно молилися>[197].
    До мого подання на теологію я мусів також постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський, вдовець, відомий наш перший місіонар в Америці[198]. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Ввійшов я досередини, одначе нікого не стрічав. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати (всі були буквально пусті, а деякі стіни навіть завалювались), стрінув я, як пізніше довідався, сестрінка отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Це тоді було в нас досить частим явищем. В однім куті стояло кільканадцять пчільних рам. Я предложив мою справу йому як секретареві, він попросив мене заждати в сусідній кімнаті, а тимчасом пішов сам за отцем-деканом, що переглядав у саді пасіку. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю-деканові, я вийшов з вражінням, що був у священика-ереміта.
    Елекція[199] у Львові відбувалася десь осінню. Я заїхав до бурси Сембратовича, до одного мого знакомого товариша. Елекція мала зачатись пополудні, приїхало бодай сто кільканадцять кандидатів. На елекції, в салі засідань, в капітульному будинкові сидів митрополит Андрей, крилошани: о. Білецький[200], о. Бачинський[201] і інші, о. віце-ректор Яремко[202], а викликав і предкладав отець-ректор Боцян[203]. Найперше взивали кандидатів з Академічної гімназії у Львові, опісля з Тернопільської і інших. Коли мене впровадив о. ректор Боцян, отець віце-ректор Яремко кивнув головою, щоби я приступив до Митрополита. Коли я поцілував його в руку, то він спитав мене про деяких заздрістянських священиків, а після поставив мені питання: “Що то є общеніє святих?” Коли я на нього відповів, то отець-ректор казав мені продовжувати 50-й псалом від слів: “Боже, Боже…” На те Митрополит сказав: “Ну добре, будеш прийнятий”. Я поцілував його в руку і пішов. Коротка хвилина робила незабутнє враження. За довгим столом сиділи крилошани з предсідателем-Митрополитом, на столі горіли свічки. Митрополит з бородою і в окулярах робив дуже поважне, біблійне патріярхальне вражіння. Десь по двох годинах отець-ректор прочитав імена прийнятих, і я був другим чи третім з черги, бо перше місце займала Академічна гімназія. Я вернувся домів і став приготовлятися до Духовної семінарії. Часом я здибався з о. д-ром Конрадом, який піддержував мене в постанові.
    На празник Покрови ми з’їхались до Духовної семінарії. З Тернополя були ще прийняті Пришляк[204], Пасіка[205], Декайло[206], Кутний[207], Музичка[208], Череватий[209] і інші. Вечером правився молебень про призвання Святого Духа, а по Св. Євангелію отець-ректор Боцян розвинув думку: “Місце, на якому ти стоїш, святе”. Довгі семінарські коритарі, гамір прибулих питомців, що радісно витались і цілувались, зливався у своєрідний семінарський настрій. На празник Покрови з’їхалося з кількадесять тисяч народу, так що і святоюрська площа ціла була вкрита битком. Архиєрейську Службу Божу правив митрополит Андрей зі семінарською асистою[210]. Співав гарно семінарський хор, і все це разом робило вражіння рідкого <великого празника>[211].
    Починалося семінарське життя зі своїм порядком. Мене приділили на другому поверсі, в першій кімнаті, біля о. префекта[212] Малицького[213], разом зі Степаном Ратичем[214], Лопатинським з Чорткова (з околиць Теребовельщини)[215], Йосифом Осташевським[216], русофілом Ліщинським[217] і Радомським[218]. Крім того було двох лемків, один з третього року як цензор, а другого вже не пам’ятаю, як називався. В кімнаті було то позитивне, що не курили і вчилися. В інших кімнатах мешкали товариші: Пришляк, Пасіка, Музичка, Кутний, але на рекреаціях[219] ми сходилися разом і розмовляли. Дуктором[220] був спочатку Чорнеґа[221], а пізніше — Кость Левицький з Академічної гімназії[222], відзначаючий, щирий, гарно вихований. Згодом я познакомився з товаришами з вищих років, між якими було багато з Тернопільської гімназії, як Мазур[223], Олійник[224], Микола Чубатий[225], Василь Стадник[226] і інші, які тішилися, що я прийшов на теологію.
    Помало привик я до довших богослужень, до розважань, точки[227] до яких давав о. Куницький[228], — на жаль, часто вони були малозмістовні. Утреню правив о. прелат Дольницький[229], старушок, який слухав сповідей і часом говорив конференції[230]. Мав він вплив на питомців як святець. Очевидно, з огляду на свій вже старечий вік, не міг він, як старої дати, зблизитися до молодих питомців з новими струями і з українськими поглядами, хоч до них ставився він дуже прихильно.
    На першому, другому, третьому році були ще також питомці з Перемимиської єпархії і тому був один віце-ректор з Перемишля — о. Іларіон Паньківський[231], що займався матеріяльними справами — економією семінарії. Це був зрівноважений священик і люблений питомцями задля свого доброго серця.
    У ректорат входили отець-доктор Йосиф Боцян як ректор, отець-доктор Яремко і отець Іларіон Паньківський як віце-ректори, а як префекти: о. Малицький, о. доктор Константан Богачевський[232] і о. Никита Будка[233]. Так, що цілий ректорат складався з ректора, двох віце-ректорів, трьох префектів і двох духовників. Разом вісім членів.
    Отець-ректор доктор Боцян Йосиф любив науку, був рішучий, але замало мав зв’язку з питомцями і [був] замало реальний. У семінарії викладав часослов, а на університеті помагав отцю-професорові Бартошевському[234] у викладах пасторальної [богословії], катехитики, педагогіки. І о. проф. Бартошевський приготовляв його на свого наслідника. Він вимагав точности і збереження семінарського порядку.
    Більше життєвим був о. д-р Яремко, каноніст, який викладав і слов’янську мову. Отець Будка вчив обряди більше практично, і тому лишалося з того багато в пам’яті. Питомці видали були літографічно “Обряди” о. Дольницького[235], одначе за мене вже їх не читали. Отець Яремко був незвичайно приступний в поведенню. Отець-доктор Малицький і отець-доктор Богачевський мало зближались до питомців і мали помагати питомцям в догматиці, філософії і моральній [богословії], а часом відбували з питомцями деякі репетиції. Церковний спів вчив о. Г., а іспити треба було здавати перед о. Дольницьким[236].
    Порядок дня був такий: 5.30 вставання, опісля молитви, розважання, снідання і виклади на університеті від 8-ї до 12-ї години, відтак обід, півгодини рекреація, наука, від 4:00 до 4:45 підвечірок і відпочинок. Від 4:45 до 5:00 духовне читання і наука. В неділю о год. 6:30 — конференція, в 7:00 — вечеря, рекреація, точки, молитви і спочинок.
    У кожну суботу — Велика Вечірня, а в четвер — Молебень до Серця Христового. Правили отці-настоятелі по черзі. В неділю була все Утреня, в часі Утрені була Служба Божа читана і причастя, а о 10:00 — Служба Божа співана, 15:30 — Вечірня, в 18:30 — конференція. Ранішні та вечірні молитви становили скорочені Повечер’я і Полунощницю.
    На прохід ходили у вівторок і в четвер, разом всі або двома групами. У міському парку держано ще медведя. Харч був можливий, тільки снідання були заслабі (булка і чай).
    Товариське життя гуртувалося в читальні імени Шашкевича, з рамени якої на вечірних рекреаціях відбувалися відчити і сходини. Серед питомців панував український дух, одначе біля 10 питомців було ще т. зв. “твердих”. У читальні я мав відчит про виступ Шашкевича в Духовній семінарії і його переломову акцію серед питомців, що стало дороговказом для майбутніх десятиліть. Крім того, заложив я був також протиалькогольне товариство, яке числило тоді кількадесять членів.
    Коли я ближче так приглянувся життю, то воно замало мене притягало, тому що ціле виховання було спрямоване на сільського душпастиря і майже ввесь загал думав, як оженитися, стати священиком і провадити душпастирську працю. На наукову працю мало звертали увагу. Виклади на університеті також були примінені до того рівня.
    Філософію викладав отець Вайс[237] на основі фрібурзького Райнштадлєра[238], трохи по-латині, а трохи по-польськи. Апологетику і фундаментальну [богословію] викладав отець Шидельський[239] на основі Танкерея[240] так само. Вони обидва старалися зацікавити слухачів, беручи під увагу нові погляди, прихильні і неприхильні для віри, філософії і апологетики.
    Біблійну історію Старого Завіту, екзегезу (Ісая), єврейську, сирійську, арамейську і арабську граматику викладав отець-професор Мишковський[241] по-латині. Він тримався віденського Чокого[242], і зразу були малозрозумілі виклади. Був він дуже сухий і малопритягаючий своїм зовнішним викладом і змістом. Але то була свята людина, глибоковчена, з феноменальною пам’яттю. Був завзятий лемко і русофіл. По-латині і по-польськи говорив дуже добре, а по-українськи — лемківським діялектом.
    Назагал треба сказати, що між професорами і слухачами замале було зближення і зацікавлення. Виклади були для українців і поляків разом. Українці сиділи по правій стороні, а поляки по лівій, для викладаючого професора було навпаки. І інші виклади, як я зачував, не дуже притягали, бо професори не старалися зацікавити слухачів. На світських факультетах виклади були займаві[243], студенти старалися здати іспити і осягнути становище. На богословських викладах не було якихось дотинків[244] під оглядом національним. Одначе українці з поляками мало зносилися, хіба одиниці, задля того не покидала мене думка, що може на філософічному факультеті можна більше занятися наукою. Я говорив навіть на ту тему з Степаном Балеєм, що приготовлявся на професора університету; але він був атеїст. Я боявся, що і на філософічнім факультеті не все так рожево, як я собі думав. Може і та була причина, <що я до богословських наук не брався на початку так пильно>[245].
    Пригадую собі, що ми ходили на якісь збори в справі створення Українського університету, і на них промовляв Кость Левицький[246] і інші. Бачив я і Олесницького[247]. Отець-ректор влаштував був один курс економічний, на якому викладали Олесницький, Гнатюк[248] про Гуцульщину і інші. Подібний курс був у восьмій клясі в Тернополі, в бурсі Качали, на якому викладав отець-доктор Конрад, директор банку Ковальський та інші.

Закордонні студії в Інсбруку та Римі

    Десь з початком нового 1912 року трапилася немила хрія[249], а саме бойкот русофілів, щоби їх усунути з Духовної семінарії. Я дуже настоював, щоб у бойкоті “твердих” заховати культурну форму і поведінку. Задля того розв’язано Духовну семінарію, і всі питомці виїхали додому. Щойно пізніше заряджено нові прийняття. Була це дуже неприємна справа, до іспитів не можна було вже добре приготовитися, все ж таки я ще вспів здати іспит з арабської, сирійської і арамейської мови, як конечних до докторату. Після зложення всіх іспитів: з історії, Старого Завіту, екзегези і єврейської мови, фундаментальної догматики і схоластичної філософії — я вернувся домів на вакації та й думав, чи не вдалося б якось виїхати на вищі студії закордон. У Заздрості відкопано тоді якийсь величезний пам’ятник в степу з написом, який відчитано в “Літературно-Науковім Вістнику”[250]. Митрополит Андрей зацікавився ним і хотів його спровадити до Національного Музею. Отець Теодор Цегельський пригадав мені усю справу, і я пішов з нею після ферій до Митрополита. При тій нагоді я натякнув йому про деякі свої вагання, а тоді Митрополит предложив мені виїзд до Інсбрука. Саме тоді Митрополит виправляв туди на теологію руського сибіряка Кулакова, який прийняв католицьку віру і хотів учитися на священика. Він не знав німецької мови, і ми оба вибралися в дорогу до Інсбрука. Він побув там тільки один рік і вернувся на Сибір, учителював та й остався тайним католиком.
    Я зачав був ходити на університеті у Львові на другому році (1912) на виклади української мови професорів Студинського[251], Грушевського[252], на педагогіку Маньковського[253] і на інші виклади. В Інсбруці я побачив, що те все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до “Канізіянума”[254], то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде?!
    Отець-реґенс Гофман[255] прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор[256], і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції[257] тривали 10 днів і впроваджували вже глибше в духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак[258], Дідуник[259], Донарович[260], Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак[261]. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухла війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович[262]. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я виїхав назад до Інсбрука, щоб продовжувати студії. В “Канізіянумі” отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту[263]. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію[264], яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером[265] і Йосифом Ліндером[266]. Мені навіть призначили премію, тодішних 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві “Ewige Anbetung”[267], а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму[268] з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916–1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки.
    Саме в 1917 році вернувся з російської в’язниці митрополит Андрей. Тому, що це була війна, то він з Петербурга дістався до Швеції, а звідтам до Швайцарії і зі Швайцарії переїжджав через Інсбрук та казав мені приїхати до Галичини на свячення. Я одержав дияконат у Львові, а пресвітерат в Уневі[269], до якого представляв мене о. Йосиф Схрейверс[270], бо там був монастир редемптористів. Перед свяченнями я відвідав батьків, яких був я полишив в 1915 році в Підгайцях, звідки вони вернулися на своє знищене господарство. Тоді з війська вернувся інвалід брат Роман, і вдома, крім батьків, була ще сестра Євгенія. Коли я, після свячень, вернувся до Інсбрука докінчувати докторат, то Роман і Євгенія померли[271]. Я був до них дуже прив’язаний, тому вістка про їхню смерть була для мене так дуже болюча. Загинув в тому часі, на війні, і другий брат Володимир, як медик, дуже чесний і дуже благородний.
    Заздрістянський-Пантелиський степ виглядав, як по татарськім наїзді. Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю, кільчасті дроти. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад побоєвищами. Я мусів йти пішки мало що не з Підгаєць, на Золотники, а опісля до Заздрости, бо іншої комунікації не було. Вертав я вже фірою до Підгаєць. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат.
    Після свячень, в празник Непорочного Зачаття[272], я вернувся з Унева до Львова, а опісля чимскорше до Інсбрука, щоби оминути всяких перепон, яких було багато. В Інсбруці я замешкав в сестер-монахинь при церкві “Ewige Anbetung”, а потім в сестер в Матрай на Бреннері[273], та й став пильно приготовлятися до найтяжчого риґорозуму з догматики. Звичайно наші докторанти на кінцевий риґорозум виїжджали до Відня, бо там під тим оглядом було легше. За несповна 5–6 місяців я зложив риґорозум, і воно пішло дуже добре, професори були дуже вдоволені. На докторську промоцію прийшло дуже багато гостей, хоч я нікого не запрошував, так що сам реґенс, о. Гофман, дивувався моїй популярності, незважаючи на те, що я нігде не уділювався.
    По докторській промоції я вибрався до Львова, і по дорозі мене запрошено на Велеградський з’їзд[274] в 1918 році, який влаштовував архиєпископ Стоян[275]. Був там тоді і отець Спачіль[276]. Про цей з’їзд написав я опісля звіт до “Ниви”[277]. Звідтам поїхав я до Львова, представився в Митрополита, а він післав мене на відпочинок до Словіти, тому що там не було священика-капеляна. Перед тим я ще поїхав до Заздрости і там мав першу Службу Божу, а проповідь виголосив отець-парох Теодор Цегельський.
    Війна ще не закінчилась, заключувано з Україною Берестейський мир. Цісар Карло[278] обіцяв заснувати Український університет для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному Львівському університеті. На інші катедри мали чимскорше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і мені митрополит Андрей. Я радо його прийняв, одначе вагався, чи писати габілітацію[279] з філософії, чи з догматики. Єпископ Боцян предкладав мені префектуру в Духовній семінарії, одначе я чимскорше вибрався до Мюнхена і там думав писати габілітацію.
    Тоді лютувала так звана “гішпанка”[280] і нею заражувались люди в часі подорожей. Не зважаючи на те, я вибрався в дорогу через Відень, і приїхав до Мюнхена з високою горячкою. Не маючи нікого знакомого в Мюнхені, я попрямував до Інсбрука і до Матрай коло Бреннера, і там положився зразу до ліжка та й хорував впродовж одного місяця. Слава Богу, я видужав і тому, що починався вже відворот австрійської армії з полудневого Тиролю, я рішився залишитися в Матрай і писати працю, випозичаючи потрібні книжки з Інсбрука, Відня і з Мюнхена. В Інсбруці професори мені дораджували, щоби я взяв догматику, бо до неї тяжко знайти відповідного професора, а до філософії багато легше. Я послухав ради, передусім професора філософії Доната, Міллера[281] і Брудерса[282], та почав писати про тринітарну науку Фотія. Відворот австрійської армії тривав далі, але мені не перешкоджав на селі в моїй науковій праці. Кінець кінцем впродовж року я написав габілітацію і почав її печатати в “Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie”[283]. Умовини для печатання були незвичайно прикрі. Мені, одначе, вдалося зробити 100 примірників відбитки і порозсилати її до рецензій. Оцінки появилися дуже прихильні і в католицьких журналах, і в протестантських: німецьких, французьких і англійських. Вона була прийнята як габілітація на Інсбруцькому університеті професорами догматики Йосифом Міллером[284] і Іваном Штуфлером[285].
    Тимчасом вибухла українсько-польська війна, я не міг вертатися до Галичини, а тому, що був виснажений, то поїхав завдяки знакомим товаришам на відпочинок у Ціцерс, Ціріх і Айнзідельн в Швайцарії — до бенедиктинів. Вернувши у Матрай, я почувався далі виснаженим і, за порадою лікаря, виїхав у Бріксен, Боцен і Меран, а тому, що полудневий Тироль вже зайняли італійці, я мусів вертатися в Матрай. Впродовж тих двох неповних літ я записався на філософічний факультет в Інсбруці на філософію, клясичні мови, мистецтво і історію.
    Війна не кінчалася, а до Риму приїхала наша дипломатична місія Колесси і о. Бонна[286]. Я звернувся до о. Бонна, бо хотів їхати до Риму. Монсеньйор Енріко Бенедетті[287] зі Східної Конґреґації дав згоду, і я приїхав до Риму та замешкав в отців-францішканів на Люнґотевере Фарнезіна. Спершу удержувався я з інтенцій, а опісля Папа Бенедикт XV дав мені 1000 лір підмоги. Рік перед тим він оснував Конґреґацію для Східної Церкви і Орієнтальний Інститут, на якому викладали отці Жужі[288], Салявіль[289], Спачіль та інші. Одначе я ходив на курс маґістерії на Григоріянум[290] і Анджелікум[291]. Передусім глибокі були виклади отця Делятая[292] на Григоріянумі. Я став писати другу габілітацію “De principio spirationis”[293]. Іспити зложив я дуже добре і став “magister aggregatus”[294]. Крім того, в Римі я студіював мистецтво і познакомлювався зі всіми римськими справами. Від францішканів я перенісся до колеґії Сан Люїджі дей Франчезі, а опісля до нашої колеґії на П’яцца Мадонна дей Монті, З, яку відчинено 1921 року[295], і ректором став отець Березовський[296].
    При кінці 1920 року приїхав до Риму митрополит Андрей[297]. Його положення було дуже тяжке і загалом уся ситуація ставала нестерпима[298]. Правительство президента доктора Є. Петрушевича перенеслося до Відня, а отаман Симон Петлюра не вдержався і перенісся до Тарнова і Варшави. Митрополитові грозили атентатами, і він бачив, що в тому часі на галицькому терені нічого не можна вдіяти та й тому виїхав через Відень до Риму і замешкав в отців-редемптористів, на вія Меруляна. Хтось-то мені казав, що він заїхав до Колеґії Піо Лятіно, але кінець кінцем я знайшов його в редемптористів на вія Меруляна. В одній з розмов він сказав мені, що віддав Духовну семінарію у Львові отцям-василіянам. На це я відповів, що недобре сталося, бо безженні священики тратять осередок, в якому і біля якого гуртувалися. Єпископ Боцян, вернувши з Сибіру, занепадав на здоров’ю і занедужав на запалення легенів. Отець віце-ректор Дмитро Яремко помер на засланню. Не було тоді нікого, хто міг би взяти ведення Духовної семінарії в свої руки. Митрополит не відповів на це нічого, тільки розповідав про безвихідне положення українців в Галичині. У вільному часі опроваджував мене по римських церквах і музеях. Багато різних представників заходило тоді до нього, і можна сказати, що він заворушив тоді своєю появою цілий Рим. У тому часі мав виклад про східне монашество. В митрополита Андрея були навіть представники сибірських ґенералів, що воювали з большевиками. Поляки, передусім отець-прелат Скірмунт[299], стали параліжувати акцію Митрополита, і приїхав до помочі вірменський архиєпископ Теодорович[300], з яким Митрополит Андрей мав гострі зустрічі. Я супроводжав Митрополита до папи Бенедикта XV, в якого він був кілька разів в справі повновластей, даних йому Папою Пієм X[301]. Документ, який митрополит забрав зі собою з архіву в Академії наук в Петербурзі, опісля перевіз зі Львова через границю один жид, а отець Климентій[302] стрінув його у Відні і привіз до Риму. Документ оправдав його вповні перед Папою і виказав усю лож польських наклепів. У Східній Конґреґації рішено відчинити знову Руську Колеґію, яка на час війни була замкнена, і Папа Бенедикт XV написав в тій справі письмо до Митрополита з датою 21.2.1921 року[303]. Я супроводжав Митрополита також до різних дипломатичних представників, бо Франція віддала Галичину Польщі. Але, мимо всіх усильних заходів, нічого не вдалося вдіяти. Щоби переждати критичний час, Митрополит, за згодою Східної Конґреґації, виїхав на апостольську візитацію українців в Південній Америці. Багато помагали йому тоді отець Бонн і отець Жан[304]. З Риму митрополит Андрей виїхав через Париж до Бельґії і Голляндії і там давав конференції про Схід і про нашу Церкву. За ним поїхав архиєпископ Теодорович, щоби параліжувати його акцію, але, як казав отець Схрейверс, даремно, бо митрополит Андрей говорив перфектно по-французьки, а архиєпископ Теодорович дуже кепсько. При таких нагодах Митрополит збирав жертви на сироти. Звідтам він поїхав з братом Ґродським спершу до Полудневої, а опісля до Північної Америки, де проповідями і конференціями продовжував збирати пожертви на сироти так, що аж занедужав.
    З Америки написав мені листа, щоби я збирався до Львова. Я написав тоді габілітаційну працю “De principio spirationis”[305], яку рецензували професори Делятай і д’Ербіньї[306]. Вона була одна з перших, помимо того, що на маґістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том “Праць Богословської академії”, і появилися дуже прихильні оцінки[307], крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати[308]. Та й про це буде мова пізніше.

Повернення в Україну

    Через Інсбрук, Відень і Велеград я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. А при кінці вакацій о. Галущинський[309] скликав професорів усіх трьох семінарій[310], щоби узгіднити українську філософічну і богословську науку. Говорено також про основання, в цілі об’єднання, якогось товариства і видання якогось журналу. На тому і скінчилося, бо отець-ректор Лакота з Перемишля[311] і отець-доктор Лятишевський з Станиславова[312] були досить здержані.
    Свого часу основано у Львові Український тайний університет, коли поляки усунули всіх українців з університету. Польська влада зачала їх переслідувати, слідити за викладами, вкінці арештовано ректора Щурата[313]. Запрошувано навіть і мене з викладами канонічного права на правничому факультеті. Вкінці праця стала неможливою і влада університет зліквідувала.
    Богословські студії в семінарії номінально творили факультет при університеті, фактично вони були зовсім віддільні. Мені поручили викладати догматику про Святі Тайни і ті трактати, які не викладав о. Кисіль[314]. Тимчасом я замешкав в семінарії з тим, щоби я шукав собі приміщення в сестер-василіянок на Зиблікевича, а коли вони відповіли, що не мають ні фондів, ні приміщення для капеляна, то отець Галущинський хотів мене відправити на капеляна до Кульпаркова. Це мене дуже огірчило, бо я приїхав з двома габілітаціями, шукаючи можливости для наукової праці, а тут відправляють мене до дому зумашедших. Отець Климентій, не згадуючи мені нічого, прохав отця-ректора Галущинського, щоби я бодай тимчасом лишився в семінарії.
    Як відомо, в часі візитації митрополита Андрея в Америці приїхав до Галичини апостольський візитатор о. Іван Дженоккі[315] до Львова в 1923 році. Його ще в 1920 році Папа Бенедикт XV іменував апостольським візитатором України. Він приїхав до Варшави, щоби звідтам удатися до Житомира, одначе наступ большевиків вліті 1920 року примусив його залишити Варшаву і переїхати до Відня, а після півторарічного побуту вернутися до Риму. Новий Папа Пій XI[316] вислав о. Дженоккі як апостольського візитатора до Галичини. Він переслухував священиків, вірних, був у Духовній семінарії, а після відвідин в Станиславові і Перемишлі від’їхав до Варшави. Постала там якась неприємна ґазетна дискусія з приводу якоїсь приписуваної йому заяви перед польським правительством.
    Лишившись в семінарії, в одній кімнаті, я приготовляв свої виклади і став також думати над оснуванням науково-богословського журналу, з якою то думкою я носився вже від кількох літ в Римі. Одначе такий журнал мусів би на когось опиратися. Духовну Семінарію я вважав невідповідним тілом для такого видання, а факультет не міг назовні нічого підписувати. Впрочім, як я бачив, у нікого не було наукового інтересу. У воєвідстві був ще тоді австрійський віце-президент Децикевич[317]. Я випрацював статути Богословського наукового товариства і предложив Децикевичеві, і він поміг мені, щоб вони дістали затвердження правительства. Це мене незвичайно втішило, бо то були перші статути загалом, затверджені польським урядом на українських землях, чим проломано перші леди. В межичасі зачав я приготовляти друк “Богословії”, бо матеріялів не було ще зібраних ніяких. У тому напрямі піддержував мене єпископ Йосиф Боцян. Я скликав перші конституційні збори, про яких звіт я помістив в “Богословії”. Крім того я зачав видавати “Праці Богословського наукового товариства”. Перший том присвятив я св. Йосафатові з нагоди 300-річчя його мученичої смерти. Кошти видання покривав я передплатою і добровільними датками, хоч справа була досить прикра. Для товариства записав свою бібліотеку отець-прелат Ісидор Дольницький, який помер в 1924 році.
    У 1923 році вернувся з Америки Митрополит до Львова, з великими пригодами в Познані. Він закликав мене і спитав, чи я стараюся про капелянію в шпиталі в Кульпаркові. Я рішучо заперечив, і він прийняв мою відповідь як самозрозумілу. Я дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священиків для наукової праці. В межичасі я дуже занепадав на здоровлю і занедужав на катар жолудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував.
    300-річчя смерти св. Йосафата, 650-річчя смерти св. Томи з Аквіну, срібний ювілей архиєрейства митрополита Андрея забирали мені багато часу, щоб присвятити їм належну увагу, так що я не міг взятися до писання догматики[318].

Провід семінарією, академією та наукова діяльність

    У 1924 році кінчалося п’ятиліття, на яке Митрополит віддав був провід семінарії отцям-василіянам. Воно пройшло відносно спокійно на тодішний час загостреного ворогування між поляками і українцями та боротьби проти целібату по причині введення його в Станиславові і в Перемишлі[319]. Митрополит бачив, що дійсно безженні священики стратили давній осередок, яким була Духовна семінарія, і рішився привернути світське духовенство до проводу в Духовній семінарії. Вже вертаючи з Риму в 1923 році через Відень, Митрополит журився майбутнім ректором, як згадував отець-доктор Мирон Горникевич[320]. Коли отець-протоігумен Калиш[321] питав раз на авдієнції Митрополита, як буде далі з Духовною семінарією, то Митрополит сказав, що він не може продовжити провід отцям-василіянам, і вони опісля чулися тим дуже діткнені, а о. Калиш сейчас відкликав усіх отців з Духовної семінарії. Митрополит вже передше запитував мене кілька разів, чи я дав би собі раду з проводом Духовної семінарії, а я завжди давав виминаючу відповідь. Вкінці піддавав я думку, що може би єпископ Боцян номінально очолював семінарію, а я її провадив. На те Митрополит, усміхаючись, відповів: “То можу робити я сам, але хто буде працювати?” Крім цього дуже намовляв мене о. Климентій, щоби я обняв ректорат, бо цього вимагає добро митрополії. На це я відповів, нехай він обнимає, а о. Климентій, як стій, відповів: “Я вже маю студитів”. Як другий арґумент я подавав, що тоді наукова праця упаде, і що я підготовляю окрему книжку про 25-річчя єпископства Митрополита та й що мені не дуже випадало би після того обіймати Духовну семінарію. Одначе він не дався зовсім тим переконати: “Як ректор будете робити, що можете, а навіть більше ще спомагати наукову продукцію”. Не думаючи про те, я передше купив вже білет до Праги, Відня, Берліна і Парижа в наукову подорож і у зв’язку з цим два місяці наперед відбув свої виклади. Я пішов від нього до Митрополита й остаточно дав свою згоду перебрати Духовну семінарію. Після мене прийшов до митрополита Андрея о. Евзевій Бачинський, і Митрополит, щоби розголосити справу і зробити її безвідворотною, сказав до нього: “Ви минулися з новим отцем-ректором”. І дійсно, зараз справа стала загальновідомою. Отець Климентій дуже втішився, а для мене це була одна з найприкріших подій в життю, хоч мав я їх дуже а дуже багато. Треба було зачинати спочатку.
    Я бачив негодування і нехіть отців-василіян, найперше зглядом[322] митрополита, а в наслідку і до мене. Передусім невдоволений був отець Галущинський. Відносини мої [з ним] спочатку були добрі, але пізніше зачали остигати. Поява “Богословії” зробила була добре вражіння, одначе небаром о. Скрутень[323] зачав ходити і покрийому[324] приготовляти свої “Записки”. Все-таки, то мене не знеохочувало. Щоби дати час переговоритися цілій справі, я пішов до студитів на Петра Скарги на реколекції, а були тоді різдвяні вакації і отець Галущинський відпустив питомців домів.
    Після реколекцій я предложив Митрополитові склад ректорату, а саме: на віце-ректора предложив о. Лабу, що був сотрудником у Святому Юрі[325], духовником став о. Рудь[326], якого спровадив вже передше о. Бачинський за ініціятивою о. Ковальського[327]. Він був русофілом, але в семінарії притих. На префекта економії піддав сам Митрополит о. Малиновського[328]. Другим префектом, дисципліни, був отець-доктор Василь Василик. Отець-канцлер Яцковський[329] і о. Бобикевич[330] передали мені урядово, в імені Митрополита, Духовну семінарію. Отцю Галущинському було це незвичайно прикро, і я старався, як міг, злагіднювати усю ситуацію. Каса семінарії була майже порожня, а навіть було 5000 довгу затягненого в консисторії. На нещастя, я заслаб ще на ґрипу та й почав лежати. А коли духовенство і світські йшли желати Митрополитові з нагоди 25-ліття архиєрейства, то і я піднявся та й пішов також, хоч Митрополит казав мені, пощо я вставав. Перед Йорданом стали з’їжджатися питомці, треба було все приготовити, а тимчасом різні язики пророчили, що то все завалиться. Я скликав на конференцію, прочитав номінаційну грамоту, в якій виразно Митрополит писав, щоби я під канонічним послухом прийняв провід семінарії. Я заявив, що буду і строгим для тих, що будуть собі легковажити своє знання, і лагідним для тих, що будуть старатися ревно приготовлятися до священства. Пішов я до Митрополита представити новий ректорат та й просити благословення. Пригадую собі, що Митрополит сказав тоді: “На жаль, в історії семінарії так бувало, що чим ліпші отці-настоятелі, то тим гірші питомці”. Йордан відсвяткували ми добре, хоч між питомцями зачали шемрати, що я запровадив строгу дисципліну, навіть коли за о. Галущинського був лагідний порядок. Питомців була несповна сотка. Реколекції давав о. Галущинський, бо так він собі бажав на пращання. Після реколекцій я запросив усіх професорів і настоятелів та й на спільній вечері подякував за дотеперішний провід о. Галущинському і отцям-василіянам. Отець Галущинський, одначе, був дуже прибитий. Ті перші леди були проломані, вступні формальності зроблені. Кількох професорів з отців-василіян ще остали, і я просив опісля ще покійного о. Теодоровича[331] та й якось щасливо довів до кінця семестру. Деякі професори ставилися прихильно, як о. Дорожинський[332]. Між питомцями було кількох, що негодували і хотіли боронити “давні вольності”, передусім ті, які мали кревних між каноніками і отцями-василіянами. Раз в середу і в п’ятницю я зарядив читання при трапезі, тоді на знак протесту питомці не хотіли обідати. Переляканий отець-префект питав, що робити, я казав перервати читання і докінчити обід. Всі думали, що питомці “виграли”.
    На другий день, на конференції, вечером, я дав вислів негодування нечуваного поступку питомців у семінарії. “Ви знаєте, — сказав я, — що я обняв семінарію під послухом, мені не положено ніяких умовин. Як хто чимсь невдоволений, нехай йде до Високопреосвященного Митрополита, а поки що треба виконувати його зарядження. Я ніколи не допущу до того, щоби в семінарії панувала якась анархія, але мусять бути догідні умовини для духовного і научного життя. Кому не подобається, може виступити, нікого я не силую ані фізично не змушую. А з другого боку, нехай ніхто не думає, що він робить ласку. Церква вже має усталені норми виховання, і їм кожний мусить підчинитися, хто хоче бути священиком”. Частина питомців була дуже вдоволена з того, а всі противники поспускали носа. Коли я пізніше зреферував Митрополитові, то він був дуже вдоволений з мого поступовання і радив мати терпеливість до кінця року, щоби той неспокійний елемент, передусім на четвертому році, вийшов з семінарії, а так само легкодушні побачать, що в семінарії для них нема місця. Я поробив негайно деякі поліпшення в харчі, в порядку і в чистоті. Запровадив ранішні молитви, семінарійне життя зачало укладатися, упередження помалу зникали. Хоч треба сказати, що було мало священиків, які розуміли би вагу, щоби митрополія станула на свої ноги і змобілізувала всі свої сили. Я бачив, що потреба в усіх напрямах удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення. В часі вакацій я попереділював кімнати на менші, бо у великих кімнатах одні одним перешкаджали в науці і не могли належно зосередити уваги на своє внутрішнє і научне життя. Крім того, мав я ще інший хрест Божий, а саме: одно крило будинку віддав отець Галущинський Державній учительській семінарії, а подвір’я Духовної семінарії пошті. Я скликав українських правників і спитав про їх думку. І вони сказали, що справа небезпечна і що польське правительство може вважати це прецеденсом, щоби зайняти будинок Духовної семінарії. І навіть на письмі влада дала нечемну відповідь. Одначе все-таки, з великим трудом, мені вдалося освободити будинок, а крило від вул. Сикстуської зайняла Мала семінарія, яка, одначе, робила великі труднощі для самої семінарії.
    Порядок в семінарії не був унятий в правила, я бачив, що треба зробити якісь зміни і поліпшення і приглянутися сучасному станові духовних семінарій і філософічно-богословських заведень в Европі. Таку подорож я відбув в кількох роках і про те принагідно писав. Я переробив і доповнив старі правила Духовної семінарії і розпочав видавати “Аскетичну бібліотеку Духовної семінарії”. Останній томик мав містити духовні вправи митрополита Андрея. Як сказано, я змінив дещо порядок, удогіднив його, поправив харч, завів більшу чистоту, добудував ще від подвір’я салі, кімнати і атріюм, кругольню, аркади і поставив в городі пам’ятник Митрополиту, який большевики в 1939 році розбили[333]. І щоби фінансово зрівноважити бюджет, конкордат віддавав Духовній семінарії 180 гектарів в Якторові, де я побудував будинки. При тому помагав багато отець Малиновський. Крім того я купив 40 гектарів на Личакові, під Винниками, т. зв. Андріївку, на дуже догідних умовинах, і затягнув позичку в Земельному банку. Там було помічне господарство і звідтам приходило м’ясо, молоко, ярина, хліб, пасіка, овочі. Було там 12 коров, 20 свиней, і коли худоба була підгодована в Якторові, то переганяли її на Андріївку, яку провадив отець Антін Рижак[334]. Усі три господарки мусіли провадити свої окремі рахунки і оплачувати себе. Так була завершена самовистарчальність Духовної семінарії.
    Одначе неправильність була та, що всі настоятелі замість взяти на себе всю відповідальність за порядок і не допускати до нарушень та взяти одіюм[335] на себе, то кожний хотів уходити за доброго, а на мене спадав заміт строгости і всяка поблажливість могла загрожувати існуванню семінарії. Тим більше, що її український дух не подобався полякам і правительству. Коли місця в семінарії було замало, а кандидатів на перший рік голосилося сотками, тому що доступ до вищих шкіл був замкнений для українців, я мусів винаймати філії, а навіть коли Академічний дім не міг вдержатися, то на предложення голови Наукового товариства ім. Шевченка професора Раковського[336] я винаймив Академічний дім і примістив там перший рік, з окремим префектом і духовником. Там відбувалися для них і виклади. Я мав подвійну роботу, бо мусів говорити конференції тут і там. Тим часом на Цитаделі військо, а зглядно команда, була невдоволена з того і навіть, як я довідався з дуже тайних джерел, хотіли робити напад. Вправді, всякі такі справи, як купно Андріївки, господарства, філії, я робив дуже обережно, то все-таки це не уходило уваги польського громадянства, хоч мені, політично незаанґажованому, не могли робити замітів.
    Після перших поліпшень в Духовній семінарії я взявся і за студії, бо одна і друга установа мусіли йти в парі. Духовне і фізичне життя належало до Духовної семінарії, а наука і студії — до наукового заведення. Я бачив ясно, що якщо ми не створимо наукового осередка, свого власного, то ми ніколи не займемо місця жодного у філософічній і богословській науках. Були навіть голоси, що на університеті хотіли мені дати катедру догматики з тим, щоби питомці перейшли на польські виклади. Одначе я рішучо був противний тому, хоч деяким нашим професорам імпонувала така пропозиція і державний стаж. Оглянувши всі важніші європейські філософічно-богословські заведення, я видів конечність запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для професорів і для студентів. Я уложив статути, які Митрополит затвердив. Першу Колеґію творили ті, що вже мали університетський стаж, значиться о. Мишковський, о. Галущинський був габілітований на Львівському університеті за Австрії, а я мав дві габілітації. Тих трьох професорів мали переводити дальшу організацію і предкладати Митрополитові нові номінації. Професори мусіли підготовляти праці. Я помагав і удогіднював іншим отцям в печатанню їхніх праць і переведенню номінацій. Одначе деякі були невдоволені, а передусім о. Костельник, бо він уважав себе понад всякі колеґії і цензуси. Він мав праці і міг бути іменований професором без трудности. Тим часом його кампанія проти целібату і його деякі виступи в “Ниві” стали відомі, завдяки отцям-василіянам, в Римі. І коли я на одній з авдієнцій в Папи Пія XI прохав про надання права докторату для нашої академії, то Папа став негодувати задля о. Костельника. Я його боронив, як міг, але важко було Папу умолити, переконати про його деякі особисті пересуди. До того, саме в тому самому часі о. Костельник повів акцію проти академії так, що о. Климентій мусів о. Костельника і о. Лабу гамувати в їх виступах проти найкращого наукового почину. Вернувши до Львова, розповів я про авдієнцію в папи Митрополитові, але він нічого не відповів. І це трохи його пригнобило. З номінацією о. Костельника треба було стриматися. В професорському складі не було назовні жодних змін: о. Кархут[337], о. Левицький, о. Лаба й інші почали предкладати вже печатані праці і бути іменованими доцентами та професорами.
    Коли я вернувся по вакаціях, Митрополит одержав, здається, від Конґреґації письмо, бо казав, що о. Костельника треба буде усунути з академії, а так само я мусів перебрати “Ниву”, що було зроблено так-то без болю. Отець Костельник дістав якесь грошеве відшкодування. Мені було прикро, але не було іншої ради. Крім нього отці-василіяни відкликали також усіх своїх отців, які викладали на академії, думаючи, що то все завалиться. Я, одначе, підшукав на опорожнені катедри заступників, і так академія без потрясень продовжувала свою працю. А навіть стала ще краще розвиватись і підносити свою наукову продукцію. Це слідно вже з наукових звітів. Звертаючи усю увагу на академію, я не мав часу видавати звітів Духовної семінарії, а це також мало би велике значення. Я докладав усіх сил, щоби створити наукову атмосферу і в професорів, і в слухачів, і академія зачала в богословській науці на Сході виробляти собі своє обличчя. Було для мене то великим вдоволенням, коли на польських з’їздах я чув від визначних польських науковців, “że akademia ma już swoją fizjonomię”[338]. Польське правительство, хоч офіціяльно не хотіло признати академії, то все ж таки шанувало її і числилося з нею. Запрошували мене як ректора на їхні святочні обходи, хотіли навіть, щоб кандидував до сенату, а міністерство внутрішніх справ навіть сказало мені, що в стараннях про створення [університету] воно висувало думку, щоб академія стала його зародком. Статути нашої семінарії і академії брали собі за зразок православні і польські університетські наукові і духовні установи. Єпископ Лісовський[339], що був довший час професором Львівського університету, дуже цінив наші статути і, коли став єпископом в Тарнові, то положив їх в основу своєї Духовної семінарії.
    Я був вибраний також, як ректор, головою Наукового богословського товариства[340], і вся наукова, організаційна і видавнича праця звалилася на мене. Слава Богу, я якось відмежив ті дві наукові установи, так що одна одній не входили в дорогу, хоч обидві мали за ціль науку. Бо академія — то є висока богословська школа, а товариство приймає професорів і непрофесорів, священиків і світських і має ширший науковий обсяг. Одним з таких дуже важних проявів його діяльности був Унійний з’їзд в 1937 році з нагоди 300-річчя смерти митрополита Й. В. Рутського[341]. Ми станули тоді на власні ноги в унійній ідеології і відділились від поляків. Я навіть зібрав більше ніж 60000 польських золотих з особистих ощадностей і хотів купити дім для Богословського товариства і там примістити його видання та кільканадцять тисяч томів бібліотеки, яку пізніше німецькі бомби знищили, а прихід большевиків положив кінець не лише науковій, але і церковній праці.
    Різні наклепи на Митрополита, казали, василіянські і інші, спричинили приїзд апостольського візитатора о. Гудечека[342]. Він переслухав священиків, був і в семінарії, дуже гарно витаний, провірив усі наклепи, і вкінці візитація скінчилася компромітацією всіх клеветників. Він бачив величезне забудовання Духовної семінарії, пам’ятник митрополиту, великий музей, іконописі і бібліотеки, наукове урядження і інше. Велике вражіння зробила на нього каплиця, розмальована Холодним[343].
    Після тої візитації Митрополит іменував мене митратом капітули[344]. Отець Малиновський хотів тоді стати ректором семінарії, хоч до того не мав він належного підготовання, одначе в тому напрямі приготовляв опінію серед питомців. Двох ректорів в одному домі вносило би велике замішання, і я не міг би на це згодитися. В межичасі світські студенти університету прохали Митрополита, щоби він перейняв Академічний дім і відновив давне призначення Академічного дому. Митрополит згодився на це і зробив о. Малиновського ректором в цім домі. Я мусів тоді зліквідувати приміщення першого року, перенести його до Духовної семінарії і винаймити при вулиці Сикстуській кілька кімнат. Для мене це була дуже прикра операція, але не було ради.
    Я звертав увагу, крім згаданих вже напрямних у вихованні і образуванні молодого духовенства, також і на мистецьку сторінку. Я познакомився з професором Холодним, і він почав малювати іконостас, а пізніше цілу молитовницю. Різьбив скульптор Коверко[345], викладові салі розмальовували Гординський[346], Магалевський[347], Ковжун[348], Стефанович[349]. Я закупив багато образів і повішав на коритарях так, що установа і академія робили високомистецьке вражіння.
    Одною з дуже важних справ була справа целібату, тому що в Станиславові і в Перемишлі запроваджено целібат, — митрополит Андрей здержався. А здержався він з таких причин. По-перше, це був би великий перелом в нашій Церкві, і такі справи треба би рішати на соборі. Друге, що загал народу був противний, і вся парляментарна репрезентація під проводом Романчука[350] запротестувала проти того факту. До Станиславова і до Перемишля не прикладав ніхто великої уваги, тому що там було мало питомців і вони не тішилися великим авторитетом. Хоч спочатку Митрополит сам носився з думкою, в який спосіб запровадити целібат, і його вислів, що “Христос піддав думку Папі Григорієві VII[351] запровадити целібат”, повторяв опісля часто Перемиський єпископ Коциловський